Пауль Целан - Мак і пам’ять

Wer sein Herz aus der Brust reißt zur Nacht,
der langt nach der Rose.
Sein ist ihr Blatt und ihr Dorn,
ihm legt sie das Licht auf den Teller,
ihm füllt sie die Gläser mit Hauch,
ihm rauschen die Schatten der Liebe.

Wer sein Herz aus der Brust reißt zur Nacht
und schleudert es hoch:
der trifft nicht fehl,
der steinigt den Stein,
dem läutet das Blut aus der Uhr,
dem schlägt seine Stunde die Zeit aus der Hand:
er darf spielen mit schöneren Bällen
und reden von dir und von mir.

Той, хто вирве вночі своє серце з грудей,
той запрагне троянди.
Він дістане і терня її, й пелюстки,
тому світло вона покладе на тарілку,
тому подихом келих наповнить,
тому знову шумітимуть тіні кохання.

Той, хто вирве вночі своє серце з грудей
і підкине високо:
той не схибить ніколи,
той закидає камінь камінням,
тому кров з дзиґаря задзюркоче,
тому час на долоні годину покаже:
той м'ячами найкращими бавитись буде
й говорити про тебе й про мене.

Nicht an meinen Lippen suche deinen Mund,
nicht vorm Tor den Fremdling,
nicht im Aug die Träne.

Sieben Nächte höher wandert Rot zu Rot,
sieben Herzen tiefer pocht die Hand ans Tor,
sieben Rosen später rauscht der Brunnen.

Не коло губ моїх шукай свої уста,
не перед брамою — мандрівця,
сльозу — не в оці.

Вище на сім ночей мандрує до червені червінь,
глибше на сім сердець стукає в браму рука,
пізніше на сім троянд шумить джерело.

Was du aus Leichtem wobst,
trag ich dem Stein zu Ehren.
Wenn ich im Dunkel die Schreie
wecke, weht es sie an.

Oft, wenn ich stammeln soll,
wirft es vergessene Falten,
und der ich bin, verzeiht
dem, der ich war.

Aber der Haldengott
rührt seine dumpfeste Trommel,
und wie die Falte fiel,
runzelt der Finstre die Stirn.

Те, що ти виткала з пуху,
я ношу на честь каміння.
Коли в темряві збуджую крики,
воно свіжістю їх обвіває.

Часто, коли я лепечу,
воно творить забуті складки,
й те, ким я є, прощає
того, ким був я.

Одначе всесильний бог ріні
б’є в свій найглухіший бубон,
і так, як лягла на нім складка,
морщить темний своє чоло.

Paris, das Schifflein, liegt im Glas vor Anker:
so halt ich mit dir Tafel, trink dir zu.
Ich trink so lang, bis dir mein Herz erdunkelt,
so lange, bis Paris auf seiner Träne schwimmt,
so lange, bis es Kurs nimmt auf den fernen Schleier,
der uns die Welt verhüllt, wo jedes Du ein Ast ist,
an dem ich hänge als ein Blatt, das schweigt und schwebt.

Париж, кораблик, в склянці став на якір:
за тебе я підношу келих свій.
Я п’ю, допоки не стемніє серце,
докіль Париж дрейфує на сльозі,
докіль не візьме курс він на серпанок,
що вгорне світ, де кожне ти — це гілка,
де я — листок, що вдаль безмовно лине.

Ich bin allein, ich stell die Aschenblume
ins Glas voll reifer Schwärze. Schwestermund,
du sprichst ein Wort, das fortlebt vor den Fenstern,
und lautlos klettert, was ich träumt, an mir empor.

Ich steh im Flor der abgeblühten Stunde
und spar ein Harz für einen späten Vogel:
er trägt die Flocke Schnee auf lebensroter Feder;
das Körnchen Eis im Schnabel, kommt er durch den Sommer.

Я тут самотній, квітку попелясту
кладу у вазу, повну чорноти.
За склом живе твоє, сестрице, слово,
і сон мій пурхає нечутно навкруг мене.

Я весь в цвіту годин, що відцвіли.
Для птаха пізнього живиці я зібрав:
несе сніжинку він в своїм рожевім пір’ї;
зернятко льоду в дзьобі через літо.

An den langen Tischen der Zeit
zechen die Krüge Gottes.
Sie trinken die Augen der Sehenden leer und die Augen der Blinden,
die Herzen der waltenden Schatten,
die hohle Wange des Abends.
Sie sind die gewaltigsten Zecher:
sie führen das Leere zum Mund wie das Volle
und schäumen nicht über wie du oder ich.

За довжелезними столами часу
бенкетують господні глеки.
Вони випивають очі зрячих та очі незрячих,
серця владарюючих тіней,
дупласту щоку надвечір’я.
Вони — наймогутніші пияки:
вони підносять до уст порожнечу, як повню
й не піняться через край, як ти або я.

Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt
zwischen Immer und Nie,
stößt dein Wort zu den Monden des Herzens
und dein gewitterhaft blaues
Aug reicht der Erde den Himmel.

Aus fernem, aus traumgeschwärztem
Hain weht uns an das Verhauchte,
und das Versäumte geht um, groß wie die Schemen der Zukunft.

Was sich nun senkt und hebt,
gilt dem zuinnerst Vergrabnen:
blind wie der Blick, den wir tauschen,
küßt es die Zeit auf den Mund.

Вночі, коли хилитало кохання
гойдається поміж Завжди й Ніколи,
твоє слово зринає до місяців серця,
і око твоє, грозово-блакитне,
дарує небо землі.