Пауль Целан - Мак і пам’ять

Чудовий човен — цей саркофаг, різьблений з деревини почуттів.
Я також плинув у ньому рікою із крові, коли був молодшим, ніж
твоє око.
Нині ж ти молода, як мертва пташина на березневім снігу,
й тепер він прямує до тебе, співаючи знову французький мотив.
Ви легкі: ви здатні домарити мою весну до останку.
Я легший:
я співаю перед чужими.

Wieder wellt sich dein Haar, wenn ich wein. Mit dem Blau
deiner Augen
deckst du den Tisch unsrer Liebe: ein Bett zwischen Sommer und Herbst.
Wir trinken, was einer gebraut, der nicht ich war, noch du,
noch ein dritter:
wir schlürfen ein Leeres und Letztes.

Wir sehen uns zu in den Spiegeln der Tiefsee und reichen uns rascher
die Speisen:
die Nacht ist die Nacht, sie beginnt mit dem Morgen,
sie legt mich zu dir.

Знов хвилюються коси твої, коли я ридаю. Блакиттю
твоїх очей
накриваю я стіл кохання: ложе між літом і листопадом.
Ми п’ємо трунок, що не зварений мною, ані тобою,
ні кимсь третім:
в наших келихах лиш порожнява на денці.

Ми стрічаємось поглядом в плесі найглибшого моря і хуткіш
подаєм собі страви:
ніч — це ніч, вона починається з ранку
і кладе мене біля тебе.

Im Quell deiner Augen
leben die Garne der Fischer der Irrsee.
Im Quell deiner Augen
hält das Meer sein Versprechen.

Hier werf ich,
ein Herz, das geweilt unter Menschen,
die Kleider von mir und den Glanz eines Schwures:

Schwärzer im Schwarz, bin ich nackter.
Abtrünnig erst bin ich treu.
Ich bin du, wenn ich ich bin.

Im Quell deiner Augen
treib ich und träume von Raub.

Ein Garn fing ein Garn ein:
wir scheiden umschlungen.

Im Quell deiner Augen
erwürgt ein Gehenkter den Strang.

У плесі твоїх очей
видно невід рибалок божевільного моря.
У плесі твоїх очей
море дотримує свою обітницю.

Тут я кидаю
серце, що гостювало серед людей,
одіж свою і сяєво клятви:

Чорніший у чорнім, я ще нагіший.
Лиш як відступник я вірний.
Я — це ти, якщо я — це я.

У плесі твоїх очей
я плину і марю грабунком.

Невід виловив невід:
ми розстаємось, обнявшись.

У плесі твоїх очей
повішений зашморга душить.

Die Sonnen des Halbschlafs sind blau wie dein Haar
eine Stunde vor Morgen.
Auch sie wachsen rasch wie das Gras überm Grab eines Vogels.
Auch sie lockt das Spiel, das wir spielten als Traum auf den
Schiffen der Lust.
Am Kreidefelsen der Zeit begegnen auch ihnen die Dolche.

Die Sonnen des Tiefschlafs sind blauer: so war deine Locke nur einmal:
Ich weilt als ein Nachtwind im käuflichen Schoß deiner Schwester;
dein Haar hing im Baum über uns, doch warst du nicht da.
Wir waren die Welt, und du warst ein Gesträuch vor den Toren.

Die Sonnen des Todes sind weiß wie das Haar unsres Kindes:
es stieg aus der Flut, als du aufschlugst ein Zelt auf der Düne.
Es zückte das Messer des Glücks über uns mit erloschenen Augen.

Сонця напівсну голубі, як волосся твоє за мить
до світання.
Вони також вільготно ростуть, як трава над могилою птаха.
Їх теж вабить гра, в яку гралися ми уві сні на човнах
насолоди
На крейдяних бескидах часу їм також стрічаються леза.

Сонця глибокого сну голубіші: ти лиш раз такі кучері мала:
я був вітром нічним на продажному лоні твоєї сестри;
твої коси метляли над нами на гіллі, ти їх загубила.
Ми світом були, ти — кущем коло брами.

Сонця смерті біліють, немовби волосся нашого сина:
він виринув з хвилі, коли ти шатро розчахнула на дюні.
Щастя клинок оголився над нами із зором погаслим.

Boshaft wie goldene Rede beginnt diese Nacht.
Wir essen die Äpfel der Stummen.
Wir tuen ein Werk, das man gern seinem Stern überläßt;
wir stehen im Herbst unsrer Linden als sinnendes Fahnenrot,
als brennende Gäste vom Süden.
Wir schwören bei Christus dem Neuen, den Staub zu vermählen
dem Staube,
die Vögel dem wandernden Schuh,
unser Herz einer Stiege im Wasser.
Wir schwören der Welt die heiligen Schwüre des Sandes,
wir schwören sie gern,
wir schwören sie laut von den Dächern des traumlosen Schlafes
und schwenken das Weißhaar der Zeit…

Sie rufen: Ihr lästert!

Wir wissen es längst.
Wir wissen es längst, doch was tuts?
Ihr mahlt in den Mühlen des Todes das weiße Mehl der Verheißung,
ihr setzet es vor unsern Brüdern und Schwestern —

Wir schwenken das Weißhaar der Zeit.

Ihr mahnt uns: Ihr lästert!
Wir wissen es wohl,
es komme die Schuld über uns.
Es komme die Schuld über uns aller warnenden Zeichen,
es komme das gurgelnde Meer,
der geharnischte Windstoß der Umkehr,
der mitternächtige Tag,
es komme, was niemals noch war!

Es komme ein Mensch aus dem Grabe.

Зловісно, як золота велемовність, спадає ця ніч.
Ми їмо яблука німоти.
Ми робимо діло, доручене радше його незгасній зорі.
Ми стоїмо серед осені наших лип, як мисляча
червінь знамен.
як палаючі гості з півдня.
Ми присягаєм новому Христу прах поєднати з прахом,
пташок — з мандрівним черевиком,
наше серце — зі східцями у воді.
Ми присягаємо світу святим присяганням піску,
ми присягаємо радо,
ми присягаємо гучно з дахів наших снів без видінь
і метляємо гривою часу…