Пауль Целан - Мак і пам’ять

O Pochen, das kam und das schwand! Im Endlichen wehen die Schleier.

Біле серце нашого світу, без бою ми втратили нині його
о годині жовтіючих кукурудзяних стебел:
наче круглий клубок, воно покотилося легко з наших долонь.
То ж нам залишилося прясти нову, червонясту основу сну
на піщаних надгробках марень:
це вже не серце, тільки мохнате волосся каменя з глибини,
злиденна окраса його чола, що міркує про мушлі й хвилі.

Можливо, край брами міської підніме його у повітря чиясь
нічна воля,
відкриє йому східне око над домом, де ми лежимо,
чорність моря довкола уст і голландські тюльпани
в волоссі.
Поперед нього несуть вони списи, так ми марення несли,
так відбігло від нас біле серце
нашого світу. Так виросло в нього
навкіл голови це прядиво кучеряве: дивна вовна,
замість чудесного серця.

О стукіт, що був і пропав! Наостанок тріпоче серпанок.

Du denk mit mir: der Himmel von Paris, die große Herbstzeitlose…
Wir kauften Herzen bei den Blumenmädchen:
sie waren blau und blühten auf im Wasser.
Es fing zu regnen an in unserer Stube,
und unser Nachbar kam, Monsieur Le Songe, ein hager Männlein.
Wir spielten Karten, ich verlor die Augensterne;
du liehst dein Haar mir, ich verlors, er schlug uns nieder.
Er trat zur Tür hinaus, der Regen folgt’ ihm.
Wir waren tot und konnten atmen.

Ти пам’ятаєш: небо над Парижем, мов пишний пізньоцвіт…
Серця ми купували в квітникарок:
вони блакитно квітнули в воді.
Тоді в мансарді нашій задощило,
зайшов сусіда, мсьє Ле Сонж, плюгавий чоловічок.
Ми грали в карти, я програв зіниці:
позичила ти коси — теж програв, він обібрав нас мало не до нитки.
Він за порогом зник, і дощ ущух.
Ми були мертві й дихати могли.

Wenn die Schweigsame kommt und die Tulpen köpft:
Wer gewinnt?
Wer verliert?
Wer tritt an das Fenster?
Wer nennt ihren Namen zuerst?

Es ist einer, der trägt mein Haar.
Er trägts wie man Tote trägt auf den Händen.
Er trägts wie der Himmel mein Haar trug im Jahr, da ich liebte.
Er trägt es aus Eitelkeit so.

Der gewinnt.
Der verliert nicht.
Der tritt nicht ans Fenster.
Der nennt ihren Namen nicht.

Es ist einer, der hat meine Augen.
Er hat sie, seit Tore sich schließen.
Er trägt sie am Finger wie Ringe.
Er trägt sie wie Scherben von Lust und Saphir:
er war schon mein Bruder im Herbst;
er zählt schon die Tage und Nächte.

Der gewinnt.
Der verliert nicht.
Der tritt nicht ans Fenster.
Der nennt ihren Namen zuletzt.

Es ist einer, der hat, was ich sagte.
Er trägts unterm Arm wie ein Bündel.
Er trägts wie die Uhr ihre schlechteste Stunde.
Er trägt es von Schwelle zu Schwelle, er wirft es nicht fort.

Der gewinnt nicht.
Der verliert.
Der tritt an das Fenster.
Der nennt ihren Namen zuerst.

Der wird mit den Tulpen geköpft.

Коли приходить безмовна й стинає бутони тюльпанів:
Хто здобуває?
Хто втрачає?
Хто до вікна підходить?
Хто наймення її називає найперше?

Це той, хто несе моє пишне волосся.
Він несе його так, як мертвих несуть на руках.
Він несе його так, як небо несло його в рік, коли я кохав.
Він несе його так з честолюбства.

Той здобуває.
Той не втрачає.
Той до вікна не підходить.
Той наймення її не назве.

Це той, хто присвоїв собі мої очі.
Він їх привласнив тоді, коли закриваються брами.
Він їх носить на пальці, немовби перстені.
Він їх носить, немовби уламки утіхи й сапфіру:
він був моїм братом уже восени;
він лічить вже ночі й дні.

Той здобуває.
Той не втрачає.
Той до вікна не підходить.
Той наймення її називає останнім.

Це той, хто привласнив усе, що я мовив.
Він носить його під пахвою, мов клунок.
Він носить його, як годинник свою найчорнішу годину.
Він носить його від порога і до порога, він
ніколи не викине це.

Той не здобуде.
Той втратить.
Той до вікна підходить.
Той наймення її називає найперше.

Того стинають разом зі цвітом тюльпанів.

Am lichtesten brannte das Haar meiner Abendgeliebten:
ihr schick ich den Sarg aus dem leichtesten Holz.
Er ist wellenumwogt wie das Bett unsrer Träume in Rom;
er trägt eine weiße Perücke wie ich und spricht heiser:
er redet wie ich, wenn ich Einlaß gewähre den Herzen.
Er weiß ein französisches Lied von der Liebe, das sang ich im Herbst,
als ich weilte auf Reisen in Spätland und Briefe schrieb an den Morgen.

Ein schöner Kahn ist der Sarg, geschnitzt im Gehölz der Gefühle.
Auch ich fuhr blutabwärts mit ihm, als ich jünger war als
dein Aug
Nun bist du jung wie ein toter Vogel im Märzschnee,
nun kommt er zu dir und singt sein französisches Lied.
Ihr seid leicht: ihr schlaft meinen Frühling zu Ende.

Ich bin leichter:
ich singe vor Fremden.

Найсяйніше палало волосся моєї вечірньої любки:
їй я послав саркофаг із найлегшого дерева.
Він гойдається ніжно на хвилях, як ложе наших марень у Римі;
він носить білу перуку, як я, й говорить хрипливо:
він говорить, як я, коли я впускаю до себе серця.
Він знає французьку пісеньку про кохання, яку я співав восени,
коли мандрував у пізнім краю і писав листи, адресовані до світанку.