Пауль Целан - Мак і пам’ять

Дим, гавкіт довкола! У хащах вони осідлали безумство!
І, наче рибалки, виловлюють неводом подих і світло примарне!
Вони заарканюють петлями крони і просять до танцю!
І роги полощуть в джерелах, щоб вивчити поклик принади.

Чи досить цупкий в тебе плащ, чи сховає він сяйво?
Як дрімота, крадуться вони поміж стовбурів, мовби нам
сни посилають.
Серця підкидають увись, як мохнаті м’ячі божевілля:
о руно відтінку води, наш прапор на вежі!

Ein Knirschen von eisernen Schuhn ist im Kirschbaum.
Aus Helmen schäumt dir der Sommer. Der schwärzliche Kuckuck
malt mit demantenem Sporn sein Bild an die Tore des Himmels.

Barhaupt ragt aus dem Blattwerk der Reiter.
Im Schild trägt er dämmernd dein Lächeln,
genagelt ans stählerne Schweißtuch des Feindes.
Es ward ihm verheißen der Garten der Träumer,
und Speere hält er bereit, daß die Rose sich ranke…

Unbeschuht aber kommt durch die Luft, der am meisten dir gleichet:
eiserne Schuhe geschnallt an die schmächtigen Hände,
verschläft er die Schlacht und den Sommer. Die Kirsche blutet für ihn.

Рипіння залізних чобіт серед вишень.
З шоломів тобі википає літо. Чорнява зозуля
в діамантових шпорах образ його малює на брамі небесній.

Простоволосо чаїться в гущавині вершник.
На щиті він несе твій смеркаючий усміх,
пришпилений до ворожого стягу зі сталі.
Йому напророчено сад найсолодших марень,
і він списа трима, щоб на ньому повилась троянда…

Але босоніж крокує в повітрі той, хто найбільше схожий до тебе:
пряжки залізних чобіт на тендітних руках,
проспить він і битву, і літо. Для нього кривавиться вишня.

Geleert sei die Nacht aus den Flaschen im hohen Gebälk der Versuchung,
die Schwelle mit Zähnen gepflügt, vor Morgen der Jähzorn gesät:
es schießt wohl empor uns ein Moos noch, eh von der Mühle sie hier sind,
ein leises Getreide zu finden bei uns ihrem langsamen Rad…

Unter den giftigen Himmeln sind andere Halme wohl falber,
wird anders der Traum noch gemünzt als hier, wo wir würfeln um Lust,
als hier, wo getauscht wird im Dunkel Vergessen und Wunder,
wo alles nur gilt eine Stunde und schwelgend bespien wird von uns,
ins gierige Wasser der Fenster geschleudert in leuchtenden Truhen —:
es birst auf der Straße der Menschen, den Wolken zum Ruhm!

So hüllet euch denn in die Mäntel und steiget mit mir auf die Tische:
wie anders sei noch geschlafen als stehend, inmitten der Kelche?
Wem trinken wir Träume noch zu, als dem langsamen Rad?

Ми випили ночі напій на хмільнім риштуванні спокуси,
зубами зорали поріг, на світанні посіяли гнів:
зійшов лише мох, і ще довго чекати до млива,
допоки зерно упаде на жорна повільного круг…

Під небом ядучим зосталось лиш вутле колосся,
там мрію чеканять інакше, ніж тут, де ждемо насолод,
ніж тут, де міняють в пітьмі забуття й чудотворство,
де вартісне все тільки мить, а далі, опльоване нами,
у вікон захланних озера жбурляється в сяючих скринях,
щоб впасти на брук і розсипатись в порох, як хмарам салют!

Отож одягайтесь і лізьте за мною на стіл бенкетовий:
чи ж можна ще спати інакше, як стоячи посеред кухлів?
За кого ж ми сни наші вип’ємо, як не за жорно?

Steinhaube Zeit. Und üppiger quellen
die Locken des Schmerzes ums Antlitz der Erde,
den trunkenen Apfel, gebräunt von dem Hauch
eines sündigen Spruches: schön und abhold dem Spiel,
das sie treiben im argen
Widerschein ihrer Zukunft.

Zum zweitenmal blüht die Kastanie:
ein Zeichen der ärmlich entbrannten
Hoffnung auf Orions
baldige Rückkunft: der blinden
Freunde des Himmels sternklare Inbrunst
ruft ihn herauf.

Unverhüllt an den Toren des Traumes
streitet ein einsames Aug.
Was täglich geschieht.
genügt ihm zu wissen:
am östlichen Fenster
erscheint ihm zur Nachtzeit die schmale
Wandergestalt des Gefühls.

Ins Naß ihres Auges tauchst du das Schwert.

Час, кам’яний ковпак. І пишніше струмують
кучері болю довкола обличчя землі,
хмелем наллятого яблука, що підрум’янене подихом
слова гріховного: гарного і ворожого грі,
в яку вони граються у зловіснім
відблиску свого прийдешнього дня.

Друге цвітіння каштанів:
знак убого яріючих
сподівань на хутке вороття
Оріона: зоряно-ясний пал
друзів неба незрячих
горньо кличе його.

Неприкритим повз брами сну
простує самотнє око.
Йому вистачає
подій чергового дня:
у східнім вікні
нічної пори проступає тендітна постать
мандрівного чуття.

У вільгості ока його ти топиш меча.

Das weiße Herz unsrer Welt, gewaltlos verloren wirs heut
um die Stunde des gilbenden Maisblatts:
ein runder Knäuel, so rollt' es uns leicht aus den Händen.
So blieb uns zu spinnen die neue, die rötliche Wolle des Schlafs
an der sandigen Grabstatt des Traumes:
ein Herz nicht mehr, doch das Haupthaar wohl des Steins aus der Tiefe,
der ärmliche Schmuck seiner Stirn, die sinnt über Muschel und Welle.

Vielleicht, daß am Tor jener Stadt in der Luft ihn erhöhet
ein nächtlicher Wille,
sein östliches Aug ihm erschließt überm Haus, wo wir liegen,
die Schwärze des Meers um den Mund und die Tulpen aus Holland
im Haar.
Sie tragen ihm Lanzen voran, so trugen wir Traum, so entrollt’ uns
das weiße
Herz unsrer Welt. So ward ihm das krause
Gespinst um sein Haupt: eine seltsame Wolle,
an Herzens Statt schön.