Сергій Жадан - Тамплієри

Ступаєш і заточуєшся в ніч,
і відпускаєш течію, ступаєш,
і темрява ступає за тобою.
Пливеш — немов читаєш сторінки
забутих книг, пливеш — немов кохаєш.
Наскільки стане сили і тепла,
наскільки стане кисню у легенях,
вдихай цю ніжність, видихай її,
допоки річище несе і вивертає
свою вологість, й кожен потопельник,
що не доплив, зламався, зупинився,
услід тобі тривожно салютує.
Відчитуй, говори, запам’ятовуй.
Всі книги, всі малюнки й словники.
Всі пагорби, всі річища й дерева.
Твоє нічне тепло. Твоя відвага.

Тоді починається вечір. Саме тоді
жінки лишають домівки й виходять на берег,
дивляться, що там робиться у воді,
озираються на кожен шерех.
Знають, скільки всього припливе сюди,
скільки сонця й ночі буде в олії,
скільки довкола них важкої води,
скільки довкола вірності і надії.

А чоловіки стоять у човнах,
викручують роби намоклі,
помічають щось у берегових вогнях,
розглядають дерева в чорні біноклі.
Знають, яка підступна ця вода.
В ній не хочеться ні жити, ні помирати.
Знають, що під будинками в них мертва руда,
а повітря над ними складається зі зневіри й зради.

І лише там, де хвилі виснажено вертають назад,
де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри,
видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад,
а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри.
І все те, що є, випалюється, мов ліси,
і зберігається, як церковне срібло.
Тиша лише посилює голоси.
Темрява лише окреслює світло.

Немає такого світла й такого проміння.
Проймати собою тінь — велике вміння.
І вміння висвітлювати на шкірі западини й тіні
тримається лише на примиренні і терпінні.

І коли вона відводить погляд і ступає в сутінь,
шкіра її стає подібною до глиняних посудин:
до неї вливається тьмяність, вливається морок,
впадає темрява, як ріка впадає в море.

І не пробитися крізь цей морок, що впав на плечі,
і передпліччя її — ніби озерна вода надвечір:
глибина дихає, глибина холоне,
і повітря на смак таке солодке, таке солоне.

І думаєш, що там — у цих водяних проймах,
ловиш теплі потоки в зимних водоймах,
втрачаєш витримку, втрачаєш віру.
А тоді світло знову падає їй на шкіру,

і тінь відходить, і проступають деталі,
і хвилі викочуються щоразу далі й далі,
і мала б тривати вічно прозорість осіння.
Але немає такого світла, такого проміння.

Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости.

Запах дощу на нічній веранді.
Великі дерева такі безпорадні —
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.

Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна —
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.

Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі — вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки —
згадуй і говори.

Вікна вихоплювали прохолоду
і, ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.

Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.

Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки —
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.

Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.