Сергій Жадан - Тамплієри

Розкладають свої скарби,
ходять зайнятим щойно містом.
Ще один рік пройшов без сівби,
на спалених школах сидять голуби,
діти їх зганяють свистом.

Перекривається рух на постах,
і варта на розі співає канти.
Стільки життя в дитячих листах,
і сфери впливу в наших містах
ділять праведники та спекулянти.

Сонце над вами летить шкереберть.
І торгівля для вас — звична марнота.
Але доки ми платимо за власну смерть,
у вас і далі буде робота.

Хай немає вам прикриття,
тіштеся з щедрого медобору:
доки для нас нічого не важить життя,
ваші справи далі йтимуть угору.

Небо виснажується, пливучи.
Збувайте рештки хліба й отрути,
збувайте піхоті несвіжі харчі.
Ті, кого нині повісять вночі,
говорять у темряві, перш ніж заснути:

запам'ятовуй кожного з нас,
запам’ятовуй нічні години,
запам’ятовуй цей підлий час,
запам’ятовуй плітки й новини,

запам’ятовуй цей дивний світ —
майже завершений, майже готовий.
Жодного смутку. Жодних бід.
Запам’ятовуй. Запам’ятовуй.

Кнопочна нокіа. Єдина родина.
Як тобі, ромко, моя батьківщина?
Тане в повітрі літа липка павутина.
Тулиш до пазухи тепле дрантя, ніби господнього сина.

Що ти бачиш з-поза своєї заслони?
Голос ближче до стебел і серце ближче до крони.
З ночі викочуються розстріляні ешелони.
Риють пісок гробарі. Готуються до оборони.

Буде осінь, ти не будеш такою.
Ніхто, крім мене, не плакатиме за тобою.
На руках у населення щоразу більше зброї.
Якби я мав вибір, я б обирав собі інших героїв.

Буде зима, будуть дитячі співи.
Буде обрій кольору вохри й оливи.
Але тепер зелені тумани, червоні зливи.
В державних гімнах усе відчутніші циганські мотиви.

Двадцять років шукати вихід із дельти Дунаю.
Бачиш, я теж разом з усіма її перетинаю.
Ластівки прилітають з узгір’я Синаю.
І немає, ромко, початку,
немає краю.

Все буде як вперше, все буде назовсім.
Юний місяць над золотим колоссям.
Червневі світанки з янгольським суголоссям.
Зручні родинні меблі, набиті твоїм волоссям.

І ти несеш своє серце, свою мороку.
Ступаєш разом з усіма до нічного потоку.
Теж думаєш перейти цю пітьму глибоку,
Приходить смерть —
і яка різниця, з якого боку.

В ґетто ніхто не святкує різдво.
Снігу вихолоджене єство
стигне під брамами кам’яниць.
Дим підіймається з криниць.

В ґетто не буває зими.
Дихай зашитими грудьми.
Твоє плече подібне до крила.
Він любить тебе за те, що ти була.

В ґетто у тебе немає ім’я.
Прання тягне вниз течія.
З-того боку чути голоси пастухів.
Він називає тебе іменами трав і птахів.

Він дає тобі тисячі імен.
Благословен кожен твій рух,
і шепіт твій благословен,
благословен запах твоїх сорочок.
Заходить під шкіру перший гачок.

У тебе тут немає прав.
Він ніколи тебе не розумів,
але й не перебивав.
За муром ґетто стоїть світла жона.
Перший камінь у тебе кине саме вона.

Оскільки не розуміє, який у цьому резон.
Чому вам усім так потрібно бути разом?
Чому ви всі помираєте від самоти?
Ось ти — можеш відповісти?

Але містом перетікає ріка.
Перетікає вже стільки літ.
Безкінечна, чорна, важка,
розрізає світ.

Далі вибирай сама,
як бути при цій ріці.
Нічого не вдієш із вами всіма.
Живі люблять до смерті.
Потому люблять мерці.

Я знав священика, який був у полоні.
Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови з донецькими операми.
Трофейний опель із польськими номерами.

І ось він мені говорив: інститут церкви
поєднує нас усіх подібно до цегли,
випалює нас у вогні, скріплює нас для ґрунтовки,
хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки.

Ще він говорив: спитай мене про воскресіння —
я відповім: щоби воскреснути, потрібне везіння.
Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі.
Я люблю говорити про ворогів у минулому часі.