Сергій Жадан - Тамплієри

Спитай мене про прощення, я маю що відповісти:
прощення передбачає, що частина мирян — атеїсти.
Я принесу своїм ворогам на могили квіти.
Кара господня настигне всіх.
Вам, атеїстам, не зрозуміти.

Війна мене навчила не говорити про втрати.
З живими краще. Живих принаймні можна порятувати.
В живих є те, що не дає їм лягти в траншею.
Здається ви, атеїсти, називаєте це душею.

Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти.
Серце моє легке і обійми мої розпростерті.
Моєї любові стане на всіх,
навіть на тих, хто хотів мене вбити.
Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті.

Дихає ночі теплий звіринець —
у темряві сплять птахи і тварини.
Чистить зброю молодий піхотинець,
чистить зброю, вбиває години.

Чистить її, говорить прокляття —
вагомі, як літери в телеграмі.
Гріє на серці срібне розп’яття,
підібране в православному храмі.

Слухає шум дощу за горою,
слухає сосен розгойданий осуд,
не випускає з рук свою зброю,
чистить її, як церковний посуд.

Вірить, що вона йому стане в пригоді,
протягне крізь вирви та чорториї,
десь у душі, на самому споді
розбудить удачу, яка прикриє.

Хай уві сні розмовляють діти,
і вгорі над ними висять планети,
цієї ночі так хочеться жити,
що від цього можна просто померти.

Він бачить життя в кожнім предметі,
в останній із найтемніших будівель,
і робить усе, щоб уникнути смерті,
робить усе, щоб відвести загибель.

Чисти, чисти, готуйся до всього,
що чекає на тебе сьогодні.
Смерть, як щеня, не відходить від нього.
Дивні діла,
дивні, господні.

Сніг заносить залізничні перегони,
місяць світить всім замерзлим подорожнім,
йдуть на Київ добровольчі батальйони,
йдуть під небом — опівнічним і порожнім.

Кожен має свою власну нагороду,
кожен має недовіру і сміливість,
будуть різати таку саму голоту,
щоби відновити справедливість.

Маршуватимуть колони поріділі,
під мостами виставлятимуть сторожу,
до церков уранці кожної неділі
сходитимуться на службу божу.

Буде їм ім'я Христове, наче видих,
будуть слухати про муки і тортури,
будуть зігнутих від страху посполитих
волочити до комендатури.

При багатті, наче безпритульні,
будуть згадувати спалені домівки,
будуть кулеметами патрульні
вибивати іскри із бруківки.

Буде рватися вночі сигнальний постріл,
й можна буде по не надто втішних вістях
вирватися на оперативний простір
й загубитися на передмістях.

Буде поле зимувати перестигле
під усю цю маячню і колотнечу.
Нам з тобою неабияк пощастило —
завойовувати порожнечу,

йти на світло з цього простору нічного,
зимувати у старій світобудові.
Нам з тобою не лишилося нічого.
Крім любові, звісно.
Крім любові.

«Ти так давно не голився, — говориш ти, — давай тебе поголю.
Бритва не знає злості.
Бритва не знає жалю.
Бритва не знає подяки,
бритва не знає кривд.
Я знаю твоє лице, як сліпі знають свій шрифт.

Бритва зрізає пам’ять, мов очерет.
Бритва тягне на дно, бритва кличе вперед,
крізь посуху зморщок,
крізь піщані дюни лиця,
тягне крізь вилиці — гострі, як у мерця.

Я знаю твоє дихання і тепло,
я знаю те місце в тобі,
де любов перетворюється на зло,
я знаю твою шкіру — суху, наче ґрунти,
я знаю все те, чому навчив мене ти.

Бритва ніколи не запитає чому.
Бритва пускає кров, ніби до міста чуму.
Бритва править шрами, як маршрут кораблю.
Ти так давно не голився — давай тебе поголю».

І ведеш холодну сталь уздовж судин,
уздовж потоків крові, уздовж нічних годин,
ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань,
ведеш без подиву,
ведеш без нарікань,

поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди,
поміж небес і пісків, поміж суші й води,
поміж голосу і мовчання, ведеш углиб.
Головне не схиб, чуєш, головне — не схиб.