Сергій Жадан - Тамплієри

Ніхто не знає, як працює любов,
з яких рухів вона народжується, з яких розмов,
з якої виймається радості, з якої вини.
Але вона працює, спробуй її зупини.

Тонко-тонко проходячи поміж вен,
ледь торкаючись лезом імен,
виснучи в порожнечі,
не маючи опертя,
за крок від смерті,
за крок від життя.

Повітря з ночі стигне холодом і вже
на ранок осінь відчувається, мов берег.
Ніхто не втримає, ніхто не вбереже.
Ліси стоятимуть, як літери в паперах,
і рівень тиску в ріках та озерах
пов’язаний з погодою лише.

Так правлять річище, так рушать глибину,
з вагою трав, з упертістю насіння.
Я знаю, що ти спиш, і в стеблах твого сну —
я знаю — є метал, що студить сновидіння.
Вологі яблука в передчутті падіння
вбирають осінь — зимну і питну.

Ти знаєш цей метал, він глибше з кожним днем,
він розкривається над полотном озерним.
Рудою букв і золотом фонем
під серцем холодно стоїть залізний серпень,
торкається тебе своїм гірким осердям,
освітлює тебе своїм нічним вогнем.

І сонце — мед, домішаний у скло,
і глина — ліплена з вологи та отрути,
приймаючи тягар всього, що вже було,
і невагомість усього, що має бути,
проводячи тебе від жару до остуди,
тобі слугують за густе осіннє тло.

Такими ранками й займаються світи,
стискають серця теплу стиглу грудку,
аби ти бачила, аби відчула ти
це дихання утрати і набутку,
серпневий сплав упевненості й смутку,
серцевий згусток пустки і мети.

Аби тебе вело, аби ловило скрізь
це світло осені потойбіч перевалу,
ці стебла і гілки, які переплелись.
Вимотуй, добирай у сплетеність тривалу
нитки любові і нитки металу,
вечірню щедрість і ранкову злість.

Хай тиша осені — невидима, туга,
з якої родяться кристали павутини,
торкається тебе, аби твоя снага
прокачувала кров крізь вени і судини,
ламаючи цей світ на золоті частини.
Лишається любов.
З’являється вага.

Коли вона остигає, ніби вогонь,
коли вона уповільнюється, мов ріка,
тиша торкається її скронь
і кожної літери на кінчику її язика.

І коли не стає слів,
і мова обриває нитку свою,
голос її стає подібним до полів,
з яких зняли золото врожаю.

Теплий натомлений ґрунт
ще відчуває в собі тяглість рослин,
і коріння має солодкавість отрут,
і має минущість хвилин.

І десь там — між холодом і теплом,
між тяглістю каменю й рухом води —
завмирає і лишається тлом
усе, що потрапляє сюди.

Все переходить на темноту,
все спресовується в пил,
переплавляючись на тишу, на німоту,
набираючись терпіння й сил.

І тоді знову надходить час,
коли все прокидається й повстає,
наповнюючи рухом все нараз,
озвучуючи усе, що є.

І знову родяться врожаї,
знову лаштуються жнива,
і тиша запалюється в горлі її
і перетворюється на слова.

Тоді голос її починає рости,
рветься вгору, мов гіркі часники,
корінням торкаючись німоти,
листям вростаючи у словники.

На пагорбах, які лежать вночі,
немов забуті на веранді книги,
залишені й розгорнуті наосліп,
на темних пагорбах, з яких стікає синь,
на стовбурах, на золотому листі,
подібному на втомлене лице,
що западає в перші сновидіння,
цей знак відваги,
цей вечірній знак,
який тримає на потоках вітру
пташині зграї, знак, що забиває
дитяче дихання й підштовхує дітей
в застуду ночі, мовлячи: іди,
іди й не бійся! Де твоя відвага?
І ти ступаєш у червневу ніч,
немов заходиш у протічну воду,
ступаєш, простягаючи з пітьми
до мене руку,
стигнеш і ступаєш.

Про що ці книги?
Хто їх розгортав?
Хто зчитував суху поверхню шрифту,
за впорядкованістю літер і рядків
пізнаючи очерети й дерева?
Народження, зростання і терпіння,
відлучення, прощання, вигнання —
усе записано в ці річкові ландшафти,
усе занесено до подорожніх схем
у потаємних книгах птахоловів.
Знаходь, відчитуй і запам’ятовуй:
чекання в листі, пам’ять у камінні,
тривога в чорній польовій траві,
образа, що наснажує дерева,
зневіра, що виповнює ґрунти,
любов, яка проймає кожен пагорб.