Сергій Жадан - Тамплієри

Війна триває сторіччя,
і триватиме ще віками,
пильно дивляться тобі в обличчя
проповідники з провідниками.

І потяг з різним народом
вивозить важкі валізи,
ніби срібним болючим дротом
зшиває глибокі надрізи.

Гоїть надріз за надрізом,
лікує небес екземи,
скріплює рейок холодним залізом
податливі чорноземи.

Рідна моя, єдина,
моя вірна, солодка,
коли безкінечна година,
коли ніжність коротка,

коли стільки всього простого,
і складного не менше.
Не змінюється нічого.
Добре, що все, як уперше.

І стільки світла. Щоразу. Навіки.
Друга лінія оборони.
Сонце, мов пальці, зігріває ріки.
Весна приходить до сірої зони.

Дощ у стриженому волоссі.
Відігрітий шматок країни.
Коли із зони виходять діти й дорослі,
там все одно лишаються звірі й рослини.

Там лишається небо, як порожня майстерня,
і земля, мов камінням, наповнена мерцями,
і мерці годують від травня до серпня
молоду кукурудзу своїми серцями,

вони відпоюють кров’ю сухе коріння,
гріють землю в її осерді,
у них за життя було стільки терпіння,
що воно лишилось навіть по смерті.

Вони перші прийшли сюди й померли перші.
Кров на одязі — всього лише плями.
Навіть по смерті, навіть померши,
можна доглядати за травами і полями.

Можна сприймати смерть як скорботу.
Але в смерті завжди будуть резони.
Мертві роблять свою роботу.
Квітнуть дерева сірої зони.

Виверни рукави осель.
Весна така неминуча й близька.
Я пам’ятаю тебе, ніби карту східних земель,
з яких мене вибили ворожі війська.

І тепер єдине, чого хочу, — вернутись сюди,
знову зайняти міста, з яких відступив,
вирізати всіх, хто тішився з моєї поразки й біди,
вбити по кордону межові стовпи.

Щоби знову бачити те, чого не бачить ніхто,
і те, чого не освітять жодні зірки:
горло твоє — беззахисне, мов пташине гніздо,
підсвічене світлом із коридору, ніби вишневі гілки,

голос твій — схожий на теплий щільник,
в якому щоденно добирається мед,
хочу відтворювати ім’я твоє, мов діалект, що зник,
реставруючи за переказами кожну з його прикмет,

зламати все іще раз, спробувати ще,
вивернути, мов рукав, прихований ляк.
В цих кордонах усе буде лише
так, як має бути, чи не буде ніяк.

Життя буде, ніби письмо, просте.
З мокрого каменя проросте трава.
Її ще немає, хоча вона вже росте.
Така, як і щороку. Лише нова.

І хотілося б дякувати за можливість не відповідати,
не пояснювати, не повторювати, не торкатись,
за можливість не слухати нарікань і не давати поради,
дякувати за монотонність, дякувати за строкатість.

Дякувати за ту мить між видихом і вдихом,
коли серце по-справжньому зупинялось,
дякувати за голос, який умів робитися тихим,
дякувати за байдужість, дякувати за цікавість.

Дякувати за те, що раптом не ставало відваги,
за те, що навіть не спадало на думку все забути,
за те, на що ніколи не вистачало уваги,
і за те, на що не було шкода вогню та отрути.

Дякувати за надрізи сміху — ламкого, нічного,
дякувати за мовчання рослинну тяглість,
за готовність іти до кінця, аби не оминути нічого,
за готовність віддати все, аби нічого не сталось.

Здавалося б, найпростіше — торкатися неможливого,
слухати нечутне й зазирати в невидиме.
А ось стоїш серед цієї ночі під зливою
й боїшся почути, що він тобі говоритиме.

Бо раптом він скаже щось, від чого зробиться боляче,
і слова його виявляться несправедливими,
і не знатимеш потім, що робити поночі
під цими деревами, зірками й зливами.

Клени вгорі викреслюють свою готику,
і злива має зелену кров, немов каракатиця.
Так гірко торкатися того, що зникає від дотику,
гірше лише — не мати змоги торкатися.