Сергій Жадан - Тамплієри

Але в цих снігах
горло п’є німоту,
і голос зривається, ніби птах,
що замерз на льоту.

Не переназвеш слова,
не перечекаєш час,
віра наша доти жива,
доки стосується нас.

Тримайся, тримайся руки,
ступай сліду слід,
доки холодні січневі зірки
обвалюються на Схід,

доки тепло полів
здіймається догори.
Нічого не чути. Немає слів.
Говори,
говори.

Зима приносить віру і спокій,
відточує виваженість і снагу.
Літери імені твого глибокі,
ніби перші сліди на снігу.

Вони тепер окреслено й чітко
ламають беззахисне покриття,
з наших імен і наших учинків
витворюючи наше життя,

змінюючи все докорінно й миттєво,
збиваючи зі стежок і доріг.
І кожна літера — ніби дерево,
чорним чорнилом випалює сніг.

Все, що знане й давно відоме —
читати дерева, ніби псалми.
Пишеться, пишеться без утоми
книга полів цієї зими.

Сонце гусне в гарячому інеї,
обпалена шкіра, і поза тим —
світла граматика твого імені,
якою пишуть подяки святим.

Не знаючи що це за мова і звідки,
хто збирав її в словники,
але пишуть подяки запеклі підлітки,
пишуть похмурі чоловіки.

Приходять в церкви і стоять там доти,
доки їх не покличуть звідтіль,
і співають, не знаючи, що таке ноти,
люблять, не знаючи, що таке біль.

Важкі розлами русел і вирів.
Срібне проміння гілок і трав.
Підспівують ті, хто любив і вірив.
Дивуються ті, хто нічого не знав.

Хтось підглядає за тобою в шпарку.
Типографський шрифт зимового парку.
Птахи — крикливі, наче плакати.
Будеш плакати. Будеш звикати.

Зима буде теплою і живою.
Будеш чути над головою
їдиш пташиний з нічного краю.
Якщо забудеш — я нагадаю.

Все, що стосується цієї миті,
гострі лінії в деревориті,
спалах крихкої озерної криги,
незагоєне серце відлиги,

незавершені фрески снігу,
дякуй за втому, дякуй за втіху,
дякуй за сподівання і втрати,
за можливість плакати і звикати.

Забувати все,
забувати всіх —
синя прожилка
проймає сніг,
пам’ять збивається
в налякану зграю.
Спи, не бійся —
я нагадаю.

На кораблі вантажать зерно.
Вантажники при роботі від ранку.
Жінка виносить холодне вино,
переливає в склянку.

Ллє, озираючись на голоси,
не поспішаючи, ллє по вінця.
І ось птахи прилітають з коси,
і сплять над лиманом вівці.

Сиплеться, сиплеться стигле зерно.
Не залишиться жодної кривди.
Жінка дивиться за вікно,
чекає, коли він прийде.

Чекає, що він прийде сюди,
прийде удень чи прийде надвечір.
Вівчарки голосять коло води,
нюшать сліди овечі.

Морок стоїть у сухому вині.
Сутінки в серпні такі тривалі.
Вона чекала його ці дні,
І чекатиме далі.

Доки будуть вантажити хліб,
доки везтимуть його до моря,
доки найменша з господніх риб
плистиме, не знаючи горя,

доки намучені чоловіки
з рибою будуть вертати потому,
знаходячи в небі потрібні зірки
й правлячи шлях додому,

доки є можливість прийти,
доки земля зливається з небом,
доки в море азовські ґрунти
обриваються чорноземом.

Триває, триває довгий лік.
Тихнуть дерева нічного саду.
Сонце прокачується, мов сік
легенями винограду.

Все, як сто років тому.
Час рухається по колу.
Військо виповнює тишу вагонну,
щоби вертатись додому.

Снуються вечірні тіні.
Зроджуються таємниці.
Знову історія країни
твориться вздовж залізниці.

Тут триває торгівля
і передаються новини.
Тримає разом вокзальна покрівля
людей цієї країни.

Стоять при своїй печалі,
коло своєї знемоги,
ховаються всю ніч на вокзалі,
наче в церкві старій за облоги.