Сергій Жадан - Тамплієри

Я танцюю, — говорить вона, — доки падає сніг.
Доки танцюю, — вона говорить, — доти тримаюсь усіх.
Доти небом нічним перекочується луна.
Доки вистачить снігу, я танцюю, — говорить вона.

І коли приходить зима і заживають ґрунти,
і небо стає сухим, ніби гортань,
торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,
огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.

Ти розмовляєш з вуличним снігом, мов із псом,
пояснюєш йому, як вибратися з безсонь,
радиш снігові, як не загубитися у снігах,
як стишити гнів і як побороти страх.

А сніг говорить, — доки вона танцює, буду іти,
торкатимусь обережно пташиних крил,
падатиму їй під ноги із засніженої висоти,
лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил.

І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.
Торкається її ліктів, лишає синці.
І тепер кожне слово її — перець на язиці.
Найгірше позаду.
Найголовніше в кінці.

Хто зможе вижити в середньовіччі?
Жінка спить на шрамованому передпліччі.
Сонце займається над покрівлями передмість.
Я звик до радості на твоєму обличчі —
хто про неї ще тобі розповість?

Діти вертаються надвечір з навчання.
Нічного дощу обережне втручання,
запах літа з мансард і горищ.
Я так люблю твоє дихання і мовчання,
що слухаю тебе навіть коли ти мовчиш.

Як бути в місті, яке обступила облога?
В сутінках тебе торкає тривога,
в темряві все видається таким близьким.
Є лише одна книга. Вона про бога,
але написана невідомо ким.

Я люблю твоє волосся в нічному вітрі.
На голоси із веж озираються звірі.
Рветься бузок із торф'яних узбіч.
Світ обмежується тим, у що ти віриш.
Світло вигадали, аби закінчити ніч.

Кожен, хто прийде сюди, винесе, скільки зможе.
Я знаю, що, згадуючи, ти будеш згадувати лише хороше.
Приручені, мов тварини, середні віки
охороняють нас, стаючи на чати.
Світ створено так, щоби нам було що втрачати:
цей ліс, цей голос, лівий берег ріки.

Що з ними буде, коли вони всі повернуться?
Стерті, мов зуби тварин, камінні вервиці,
зморшки довкола очей — глибокі, як ріки в березні.
Справжня віра виростає з єресі.

Доки вони волочаться палестиною,
сонце над ними горить золотою пластиною.
Торкайся святої землі обгорілою шкірою.
Війна за нові території завжди пов’язана з вірою.

Коли вони повернуться, коли роззброяться,
коли вони відстояться в чорній хроніці,
поруч із ними залишаться найбільш віддані.
За війною найкраще спостерігати на відстані.

Їм ще згадають усе, що сьогодні не має значення,
на них ще посиплються зречення та звинувачення,
їх ще зроблять винними в усьому, що нині діється,
їм ще влаштує трус небесна митниця.

А доки вони полохають небо знаменами,
лишаються непереможними та безіменними,
знають, що все недарма, що все по справедливості.
Чим далі війна, тим більше потрібно сміливості.

Ще по зимі лежать померлі в озерах,
ще в кожному поцілунку може ховатись хвороба,
а вони вже шліфують камені по кар'єрах,
і озивається порожньо кам’яна утроба.

Ще вуста після голоду такі солоні,
хтось і далі залишається у полоні,
а вони тягнуть каміння до міста, волочуть пісками,
відбудовують вулиці збитими в кров руками.

Тешуть каміння, тешуть, змінюють краєвиди,
ламають повітря, переінакшують світло,
роблять цей світ таким, щоби його можна було любити,
щоби в ньому було не так безнадійно й підло.

Всім, хто лишився жити після тяжкого мору,
всім, хто зберіг свою радість і непокору,
кожному, хто вцілів під важкими зірками —
вони відбудовують місто збитими в кров руками.

Муровані ними стіни, віконні рами,
зведене риштування, міцні канати.
Сонце стоїть над мулярами й каменярами.
Ще стільки часу, щоби все це порятувати.