Борис Олійник - Таємна вечеря

... Гуляє курай, як гультяй, по Гуляй та ще й Полю.
Нову Україну озули в чужі постоли.
І ваші онуки шукають затуркану долю,
Як ви колись, Батьку, шукаючи, та й не знайшли.

В степу запорозькім звікована скіфська прамати
спізнала всього: і світання імперій, і смерк.
І тільки єдине і досі не може спізнати:
За що ж українці себе посилають на смерть?

Затули мене крилом
Від промерзлої студоми.
Борони мене хрестом
Від Гоморри і Содому!..
Скаженіє бурелом
У вселенському огромі, —
Затули мене крилом.

Кулі б’ють, налиті злом,
З гайдамацьким пересвистом.
Затули мене крилом
В чистім полі від нечистих.
Відьма править помелом.
Сатана три шістки числить...
Затули мене крилом.

В чистім полі замело.
Тільки місяць — упівока...
Відведи мене в тепло
До людей із одинока,
Доки душу не взяло
В лапи зашпорів жорстоко.
Від провалля — за півкроку —
Рятівне подай крило.

Ти ячиш мені: «Зажди!
Не спіши туди задуже.
Краще згинуть в холоди,
Ніж у спертому задушші.
Краще вовк — серед біди,
Ніж лисиця — на подушці.
Краще хрест — на грішну душу,
Ніж втопить її в меди.

В тому світі — фальш і зиск.
Він брехливий, як газети.
Краще жити серед зим,
Ніж у теплій твані вмерти.
Краще вирвати язик,
Ніж піти до них в поети.
Краще крапка пістолета,
Ніж од митаря — срібник».

Навіть вухом не повів
На замови-остороги.
Поманило до гуртів,
На дідівські на пороги,
Під зачовганий мотив
Про дитинство босоноге.

...Так летів до отчих місць,
Що у сім потів облився!
Глянув: стільки рідних лиць!
І ні жодного ... обличчя:
Від колишніх юних птиць —
Тільки пір’я на обійсті...
Шаста виводок лисичий
З хижим поблиском зіниць.

Ще недавно позахмар
Ми злітали в орлім чарі!
А тепер новий вівчар
Заганя нас до кошари.
В нього із-під шаровар
Визира копитищ пара,
На яких вогніють тавра
Від рогатого з тартар.

Сіра тиша над селом.
Ходить колами шуліка.
Не ховай мене за склом
Від розстріляного віку!
Хто ж це нас пустив на лом,
Україно, при задвірку?
Що ж це ми, такі великі, —
Знову під чужим кермом?!

... Гірко сплеснула Дніпром,
Затужилася борами:
«Не питай мене пером,
Запитай у свого страму:
А хіба не ви гуртом
Віддали мене у найми
Прибирати за столом
За новими хазяями?»

В сонну тишу над селом
Прорипів протез іржаво.
Тінь якась — на всю державу
Стала між добром і злом.
Дзенькнули медалі слави,
Голос гримнув напролом:
— В кого ти питаєш правди
І кому ти б’єш чолом?!

Та на всі свої волання
Ти скоріше діждеш смерть,
Ніж відлуння чи зізнання:
В цій державі все, — до грана
Полетіло шкереберть —
В наших кресах, як в саванні,
Окупанти бродять п’яні...
Дожилися, вашу... честь! —
Позіхнуло наостаннє:
«Сю ніч снились партизани...
Тут лісок... за кілька верст».

Отче, у Триєдиності Єдиний,
Що послав Спасителя на скруху,
На валу, при Церкві Десятинній,
Уповаю на твою потугу:

Не введи, Безмежно- Безначальний,
У спокусу тіло наше грішне.
Над земні марноти і печалі
Прихили десницю всеутішну!

Стримай гнів на винних без провини,
Загрими в архангелові труби
Нерозважним чадам України
І остережи від самозгуби!

Відпусти гріхи. Великий Боже,
Пройдами ошуканому люду.
Втретє відпусти, молю, бо схоже,
Що вчетверте випадку не буде!

Сину, розіп’ятий на Хрестові,
На осліплих сяєвом пролийся:
Ти ж простив апостолу Петрові,
Що до третіх тричі відступився!

Навіть кривовірові прощаю
За твоїми приписами, Отче.
А собі єдиного благаю:
Не прости, як на криве ізбочу!

Всім, хто одступився від присяги, —
Не нашли жорстокої відплати.
А мені впечи тавро зневаги,
Як почну на вірі гендлювати!

Відпусти, Всевладний, безголовим,
Що могили потоптали отчі.
Не прости мені, коли хоч словом
Предківські могили опорочу!

Змилуйсь над братами, що в гордині
І мене затоптували в сажу.
Праведний, не попусти й зернини,
Коли навіть недругові зраджу!