Борис Олійник - Таємна вечеря

Такі ми є. А ви такі, як є.

Затерті фрази, перепродані мислі.
Куплені-перекуплені, з’їдені міллю сентенції.
Папір обвально дорожчає
пропорційно здешевленню слів.
Завезений втридорога крам
пішов на декольтовані
до непристойності гасла.

Надто многі дозволяють собі те,
що дозволено небагатьом:
кожен третій числить себе поетом;
кожен другий пнеться в солов’яненки;
перший — ліпший ладен стати президентом...

Вулиці, майдани, базари,
телеекрани, радіо, мегафони,
газети, летючки, інтернет, роти
ревуть, хриплять, сичать,
репетують, волають, гарчать,
гавкають, виють,
випльовуючи на опонентів
мегатонни помиїв.

Прислухайтесь... Цитуємо:
«Злодюга, педермот,
агент ЦРУ, СБУ, ФСБ
(чи Моссаду, що одне й теж)»;
«дрімучий бездара, телепень, злодюга,
олігарх, пройда, змовник,
замовник, ворог нації
(колишнє «ворог народу»);
московський попихач, стипендіат Олбрайт —
і він (вона, воно) ще й пнеться
в президенти України!
Ну, ви бачили отаке?!»

Це — про опонентів.
І одразу ж вкрадливо ніжне —
про себе:
«Побратими і посестри! Коли я
стану Президентом
моєї нещасної України...»
(де ти її взяв ту нещасну —
хотілось би знати?);
«я, — б’є себе в груди цитатою, —
що вгору йде,
хоч був запертий в льох...»
(щоб ти вже сидів там до скону!);
«дорогі люди! Як і ви, я нічого
не маю...» (за душею — уточнимо);
«як і ви, я — за межею виживання»
(за рогом гарцює іномарка з двома
джипами горил);
«дивіться, — я вивертаю кишені:
тут — ані копійки!»
(зате там— пару сотень мільйонів знайдеться);
«я вистраждав Україну за гратами»
(справді — одних саджали,
а декого й «підсаджували»);
«коли оберете, я зладнаю команду
тільки з патріотів!»
(має, щонайменше, два громадянства);
«я виведу вас із цієї пустелі»
(та ти хоча б сам додому втрапив!);
«я перекрию всі аеропорти і кордони
цим хапугам»
(власний літак, про всяк випадок,
завжди напоготові);
«якщо мене оберуть,
ми нагодуємо хлібом три Європи»
(у кишені — комбінація з трьох пальців);
«слава Україні!» — вибухає в захваті насамкінець
(відлунням повертається:
«Вічна пам’ять дурням, якщо повірять»).

...Молодиця, насипаючи покупцеві
соняшникового насіння в кульок із часопису,
де шкіриться світлина
якогось претендента,
і краєм вуха слухаючи ще одного — з базару,
зітхає:
«І в кого воно, стерво,
навчилося так брехати?!»
Покупець, повертаючи жінці здачу,
усміхається:
— Це вам, мамо, гонорар
за правдиву інформацію...
Перепрошую, як Вас величати?
— Мене? — перепитала. —
Та зовіть просто:
Україна...

І явився з ночі Ворон, чорно-сизий, як рілля.
— Звідки... ви? — отерп мій голос. Одвернувсь: — А звідтіля. —

І загруз у верховіття, наче привид з потойсвіть.
У його залізних кігтях щось окровлене тремтить.

— Що там... що то в кігтях б’ється? — захитався мені світ.
— А-а, тремтиш? То людське серце — маю здобич на обід.

— Чи далеко ж ті... угіддя, звідки здобич припасли? —
— Там, на Косово, де сербів косить смерть у три коси!

— Леле! Що ж ми тут розсілись: треба ж рятувать братів! —
Сплюнув жовч: — Досидівсь, куме: я по тебе прилетів.

— Ох, біда! Коли б же знали, ми б грудьми — супроти зла!
Обірвав: — Дарма лукавиш: ваша черга надійшла.

Вам волали: «Гей, слов’яни!» — Ви ж ховалися до нір. —
І, крилом роздерши ніч,
Увігнав у серце дзьоба, мов кривий османський ніж!

... Місяць обірвавсь, як бомба, —
Прямо меживіч.

У смерклому небі по чорному — ворони чорні.
По сірому полю, по сірому — тіні женуть...
Збирайтеся, Батьку. Уже пугачі ізвечора
Накликали тоскно дорогу в чужу чужину.

Уже ви ніколи не вернетесь, Батьку, додому.
Крутий кулемет на півслові розгублено стих.
І грива конева в зажурі опала додолу.
І хлопці-махновці зів’яли — ні в сих і ні в тих.

... Коли в домовині відплив у паризькі тумани,
На всі запитання дала йому відповідь смерть.
І тільки єдине забрав у могилу, як рану:
«За що ж ми, Вкраїно, себе посилали на хрест?»

Нерідна земля прийняла у холодні лещата.
Чужа чужина. Тільки часом із батькових крес,
Занесена вітром, хмарина заплаче дощами:
«За що ж посилали безвинних і грішних на хрест?»