Борис Олійник - Таємна вечеря

І Україні, неспалим-купині,
Поклянемося при святі дари,
Що коли б нас вчергове не купили,
Ми б вас, маман, їй-бо, не продали.

Відлебеділа, ніби мить,
Як дивен сон — поза літами.
А щось болить... А щось болить...
А що болить — позамітало.

Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося...
А щось болить... А щось болить...
А що болить — те знає осінь.

Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих — тихі тіні...
Вже, як тоді, не грає кров,
І на перо спадає іній.

Нещадний грудень з рук обох
Кладе на шлях замети сизі.
Але світа, як слово Бог,
Зоря надій в небесній книзі.

Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні щемить і дише.
Спасибі серцю — хай болить.
Як відболить — тоді вже... тиша.

Дві ями копали Йому гробарі.
Це — страшно, як дві — на погреб одного!
Що в другій поховано кості старі,
А перша чекає і досі Його.

Вона божевільно волає до всіх:
— Коли ж Його тіло у себе прийму?
І хто учинив цей немислимий гріх,
Пославши дві ями життю одному?! —

...Над першою ямою стогнуть сичі.
Земля в ній осіла у чорній тужбі.
І марне від неї втікає в корчі
Наймач, що намовив на дві копачів.

Щоночі, як вип’ють по третій до дна,
Гримлять гробарі у сп’янілій злобі:
— Коли не оплатиш за дві нам сповна,
У першій лежати тобі!

На майдані, при Софії,
Реводрюція іде.
«Хай кулак, — усі гукнули, —
Нас по-правді розведе!

Прощавайте, ждіте в пику.
Гей, на браму — наших б’ють!..»
Закипіло, зашуміло, —
Тільки гулі аж цвітуть.

Над труною Патріарха —
Несусвітній гвалт і жах:
Ділять всоте українці
Віру предків на ножах.

Тягне кожен домовину,
Наче здобич, ботокуд:
Проводжають Патріарха
Ув останню путь.

На майдані, біля брами,
Богомольні та святі,
Цуплять бороди і ряси
Ревні браття во Христі.

Трощать древка і кадила
На вселенський сміх і страх:
То ховають українці
Всесвятійший прах.

Яму вибили в асфальті,
Лом у грунті груз...
Так ховали суверени
Свій державний глузд.

Потім в руйнищі шукали
Биті корогви й хрести,
Та хвалилися синцями, —
Господи, прости!

Потім завчено ревнули:
«Слава!» і «Ганьба!»
Та й забули в підворітті
Божого раба.

...На Софійському майдані
Засмутились матері:
«Та світи ж їм в темні душі,
Ясен місяцю вгорі!»

Біля брами Україні
Відібрало річ...
Вечір.
Ніч.

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.

Живи собі, уходжено і сито.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми плуг, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило злаками біди,
Аби козацький стан у Дикім Полі
Не зупинив азійської орди.

Живи собі. Ми зі своїм уставом
Не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за отчим правом
По-своєму облаштувати двір.

Так, ми в гешефтах — і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть.
Та навіть вам шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.

Земні діла сповна оплатить небо.
І в Судний День воздається всім ущерть:
І тим, хто зрадив побратимство Ельби,
І тим, хто сербів рокував на смерть...

Життя мина... Усі ми перебудем:
Хто — при бандурі, хто — при гамані.
А що вже по собі залишим людям, —
Судити не тобі, і не мені.

Відкриті наші предківські чертоги
Усім, хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром! Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі.

У кожного — свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі.
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця — в небі журавлі.