Борис Олійник - Таємна вечеря

Тепер він — знаний патріот у краї.
Подейкують, що шишка немала.
Він каже, що пішов у поліцаї,
Аби Вкраїна вільною була.

Отак ти нас розбудував, козаче!
Тепера нами править чоловік,
По кому не одна в’язниця плаче,
А він регоче серед чолових.

...Це ж ти волав: «За волю — до загину!»
І ми пішли. І — вперлися у кут.
Ми хочем, щоб не вмерла Україна,
Так українці ж, волоцюго, мруть!

То де ж твої проводирі і провід?
Чи мріють, доки згинемо, як тля,
Щоби потому інородні пройди
Посіли наші згорблені поля?!

Це ж ти гукав: «Рятуймо рідну мову!»
А що ж ти з нею, гаспиде, вчинив,
Чужих словес накидавши полови
І неслов’янським духом осквернив.

Це ж із твоєї вченої принуки
Таке верзуть сучасні писарі,
Що вже не тільки дід свого онука, —
Синів не розуміють матері.

То як ти мислиш будувать єдину,
Коли — на глум і втіху сміхачів —
Ми скоро між собою в Україні
Балакатимем ...через тлумачів!?

Ти ошукав нас... І допоки правди
Не визволиш із окаянних уст,
Ще триста літ стоятимеш отут
Закам’янілим обеліском зради!

Де ви днесь, панове коммутанти [1] Термін походить від «комуніст» і «мутант», себто — перевертень. —
Видатні міняйли прапорів?
На яку адресу вам писати,
Між яких ловити кольорів?

Кажуть, в радикалів грають нерви,
Коли ви, впадаючи у шал,
Пієте натхненно «Ще не вмерла»,
Як учора — «Інтернапьонал».

Кажуть, ви тепер б’єте поклони
Так же ревно, як у ті часи
Били у церквах святі ікони
І сукали дулі в небесі.

Гей, пильнуйте, хлопці-радикали —
В коммутантів незмінима суть:
Нас вони учора продавали,
Вас вони узавтра продадуть.

Спогадаймо пору незабутню,
Як вони в серпневу зорепадь
Обміняли зірку п’ятикутню
На місця в колоні нумер п’ять.

І вони ж, як дійде до порубу, —
Не змигнувши оком, без сум’ять
Обміняють вашого тризуба
На місця в колоні нумер п’ять

Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під маршів перегуд
Коммутанти п’ятої колони
Продаватись весело ідуть!

І, піднявши заздоровні чари,
Як тоді, в серпневу зорепадь,
Їх вітають радо яничари, —
Запасні колони нумер п’ять!

— Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під маршів перегуд
Коммутанти п’ятої колони
З яничарами навперегони
Україну на торги ведуть!

На судний виклик: «До бар’єру!»
За честь і лицарські права
По кризі нетривкій паперу
В двобої сходяться слова.

За ними — вибір на відплату:
Стилет, кинджал чи пістолет.
Між ними — в роковім квадраті —
За свідка і суддю — поет.

Він хоче звестися над правом,
Як жрець — над марнотою слав.
Він наклика ганьбу — лукавим
І славу — праведним словам.

Та в мить, як зійдуться на прузі
І розпочнуть слова двобій,
У нього ж першого — і друзі,
І недруги вженуть набій.

... Коли ж утихне поле бранне,
Слова, вжахнувшись дивині,
Побачать, як на тій же грані
Стоїть поет при знамені.

І тільки небові одному
Відома таїна земна,
Що цей двобій у нім самому,
Допоки світу — не мина.

І знов до лицарського герцю
За честь, і правду, і права —
У трепетнім овалі серця
В двобої сходяться слова.

І чубимось, як горобці у просі,
І валимо на всіх, що голі й босі,
А ще й — дивись! — пнемося в козаки.
Куди вже пхатись, коли нас і досі
Зі Сходу в Захід, мов курай, односить,
А в Україні правлять мамлюки?!
То, може, розбалакувати досить
Та знов податися у чумаки?

Он люди у піску, на клич пророка,
Таку державу возвели нівроку,
Що ледве не півсвіту обняла!
А ми в чорноземі усеплодющім
В сусіди жебраєм на хліб насущний
І скиглимо, що доля обійшла.

Тобі ж природа усього вділила!
То хазяйнуй у суверенній вміло,
А не ходи ногами догори!
Так де ж — косує на сусіду клято,
Щоб хоч сарай ...у нього, як — не хата ...
В самого ж хата вже давно горить!

Допоки ділим кольори та межі,
Хизуючись, які ми незалежні, —
Тим часом колорадівські жуки
Уже майно пустили наше в діло
І нас на дві полтини розділили:
Одних — під хвіст, а решту — в жебраки.