Борис Олійник - Таємна вечеря

— Пануйте хлопці! — віскі наточили,
По іграшковій булаві вручили,
Та кожного при цім остерегли:
— Гуляйте, суверенні, на свободі,
Але не далі власних огородів,
Бо те, що далі, ви вже продали. —

То перше, аніж винного шукати,
Позиркуючи на сусідську хату,
Ти краще до люстерка підійди,
Та глянь у нього, обітерши порох.
Впізнав себе? Ото і є твій ворог!
А ти в чужих дошукуєш біди.

... Устав козак з могили опівночі.
Округ поглянув — потемніло в очах:
Чи то мара, чи хто-зна й що воно:
Серед могил, у степовім безмежжі,
Стремить огром, як Вавілонська вежа,
Із назвиськом цапиним: «Казіно».

А там гуляють у якусь рулетку
Круті хлюсти заморської прикмети
Та доляри метуть навзаводи.
— А де ж ... козацтво в бісової мами?! —
І знизу відгукнулось, мов із ями:
— Ми тута ... гречку сієм, як завжди. —

— А де ж ... хорунжі? — запитав поникло.
— Та до нових господарів прилипли:
Підносять їм горілку та меди,
І все розказують про дні минулі,
Як їхні предки бились у Стамбулі...
А ми тут... гречку сієм, як завжди.

Розказують, та по-холуйськи писком
Новим вкраїнцям заглядають в миску:
Чи хто не кине кістку за труди?
Затим гризуться за огризок п’яно,
Як їх діди — за булаву Богдана.
А ми тут ... гречку сієм, як завжди.

— А де ж свідомі? — кинув безпорадно.
— Та де ж їм бути, — засідають в Раді.
І всі, як є, без винятку — вожді!
І всі — за Україну. А тим разом
Її допродують чужим пролазам,
А ми тут ... гречку сієм, як завжди.

Стемнів козак у гніві, наче хмара.
На всесвіт гримнув: — От уже отара!
Ніяк не дочекає барана,
Щоб знов трюхикать підтюпцем на бойню,
Та мимрить: «А було ж козацтво гойне ...
Гай-гай, було, та вигибло сповна...»
Бодай би вас поглинула мана!

Нам за свободу розтинали груди!
А вам же волю подали на блюді —
Так замість зводити державний чин,
Ви знову, по-холопському горбаті,
Віншуєте новітніх окупантів,
Самі ж — у гречкосіях, І — ні з чим.

І моститесь одсидітись у вербах,
Покіль з ордою наодинці серби
Стоять на смерть за православний рід.
Гей, не відсидітесь: після Балкана
І вас обіруч візьмуть в ятагани,
Скрутивши в’язи у баранів ріг!

Злізайте з печі! Вдарте у кресало,
Аби вогонь пропік на душах сало
І нагадав, що править не живіт,
А дух Шевченка — віщого месії,
Що ми вкраїнці, а не гречкосії,
Що ми — живі!

Та вже коли і пам’ять одібрало,
І дух, і вуха вам позакладало, —
Тоді у ніч відплати, з небуття
Ми встанем грізно, мертві, та не вбиті,
Аби хоч плюнути у твар невмиту
Вам, що мерцями стали за життя!

У шабаші свавільної свободи,
Під’юджувані із суфлерських буд,
Ми, наче зомбі, не спитавши броду,
Пустились в блуд.

Заблукані в глухім чортополосі,
З похмілля так і не збагнули суть:
Що то ж не ми йдемо, сліпі та босі,
А нас ведуть.

Мов пішаки залаштункових ігрищ,
Не згледілись, як просвистіли все:
Від Батьківщини до імен і прізвищ, —
А нас несе,

Немов човна без весел і правила
У темний вир трагедій морових,
Де нас чекає доля оніміла
Рабів нових.

І покіль ви, такі свідомі й ситі,
Годовані із нетутешніх блюд,
Шукаєте нам корінь у санскриті, —
Нас в корінь б’ють!

І заки всує плачете по слову
На всіх майданах і на всі лади, —
Свої ж поганці українську мову
Здають в латинь.

А ми йдемо за вами навздогінці.
І як не вимрем, дійдемо таки
в Європу. Але вже — не українці,
А хохлаки.

І наймуть нас гуманні чужоземи
Водить ослів на ранній променад.
Самі ж зведуть на нашім чорноземі
Новий Багдад.

І якось ми, стужившись по домівці,
повернемось, і нам розкаже гід,
Що тут колись жили, пак, українці...
— А є хоч слід?
— Та от... схолов і слід.

І ми восплащемо талановито,
Зазвичай поминаючи дідів,
Що нас ізнов за наше жито бито,
Що нам обрали не таких вождів,
Що винні всі, а ми — і на крупину,
Бо тихі, як осінній падолист.
Що коли б нас вчергове не купили,
Хіба б ми учергове продались?!

Та інородців вилаєм належно,
Що й досі, кляті, не перевелись
І не дають нам спати в незалежній,
І норовлять, щоб ми їм продались.