Борис Олійник - Таємна вечеря

Вітер шугнув за пазуху —
Лоскітно під грудьми.
Чайкою стала запаска,
Руки звелись крильми.

Вітер шепнув: «Злітаймо!
Поговір — лихо з ним!
Знаю: щоніч притайно
Тужиш за тим ... одним».

Охнула неутішно:
«Змилуйся — не мани.
Я б же до нього й пішо —
Через стерню й терни!»

Впали на груди коси,
Чорні, немов журба;
«Думалось... не збулося».
Схлипнула: «Не судьба.

Зорі ж, мов царські гривні!
Тихше — законний спить.
Ти хоч до перших півнів,
Вітре, зі мною посидь».

Вітер шугнув під пахви
І перебіг грудьми.
Стала сорочка птахом,
Руки знялись крильми.

Вітер шепнув: «Летімо!
Тут недалеко... мить.
Ти ж за її очима
Тужиш із юних літ».

Важко зійшлось надбрів’я.
Вирвалось на жалю:
«Господи, як любив я...
Як я її... люблю!

Тільки ж — не довелося.
Винні, мабуть, оба.
Думалось... не збулося.
Сталося... не судьба.

Тихше, поснули діти
Вірна дружина спить.
Ти ж хоч на дрібку миті,
Вітре, зі мною посидь».

Зорі — немов лампади.
Місяць пішов на спад.
Тільки — через леваду
Двоє в журі не сплять.
Б’ються крильми щоночі
В клітці своєї судьби.
Вітер в кущах регоче:
— Мучтесь, коли — раби!

У гиблий час глобального безплоду,
Коли посуха жалить, як змія, —
Нікчема промальтійського заводу
На глум і гріх хрещеного народу
Забравсь на трон всієї і всея.

Він п’яно бродить у палатах думних
Між казнокрадів і повій пера,
Зухвалий зростом і убогий духом, —
Бездарний шарж Нерона і Петра.

Коли йому, оброслому у пущі,
Сам патріарх облобизав уста, —
Перевернувся в домовині Пушкін
І Володимир опустив хреста.

Коли у храм упхався і рогато
До образів посунув навмання,
З ікони одсахнулась Божа Мати,
Від нього затуливши немовля.

І тьма несвітня демоном звелася,
Згасивши вмить лампади і свічки.
І тільки очі всепрощенні Спаса
Взялись огнем уперше за віки.

На троні перелюбства і лукавства,
Немов на тім’ї Лисої Гори,
Бісівство п’є за упокій слов’янства, —
І в чашах кров із сіркою горить.

Облиті жовчю обереги отчі.
Двоглавий вирод на оба осліп.
І хам заморський ошаліло топче
Хрещені душі і священний хліб.

Чи громадянство позбулося честі?
Чи з волі безголових чолових
Чекає в норах Другого Пришестя,
Яке розсудить мертвих і живих?

Егей, сусідко, дочекаєш чуда,
Заки тебе ще до Страшного Суду
Зведе зі світу п'яний ботокуда,

А потім — нас... Подумай хорошенько:
А може, й справді перед судним днем
Послати хлопців батька Дорошенка,
Щоб твій чертог очистили вогнем?

Щоб ми, зазвичай, сліпо за тобою
Не забрели овечою юрбою
В нову кошару, де тебе до шкури
Уже обстригли і здають в натурі.
Озвись, нарешті, з темної облоги.
Подай свій глас: чи ти жива, небого?

Бо, не докликавшись твого глаголу,
Уже і Спас тривожиться з висот:
«Коли мовчить, яко пустеля гола,
То, взагалі, чи є ще там ... народ?»

Зайшов у сон, як у чужі палати, —
І вкопано закляк із дивини:
Стоїть жива, іще дідівська хата,
Яка згоріла в кратері війни.

— Ти хто єси? — спитала мене хата. —
Яким це вітром на поріг забрів? —
І придивляється підсліпувато
У двоє вікон з-під острішка брів.

З-за спини острах виповз волохато,
І здогад пальці стиснув крижані:
— Коли вже кличе з потойбіччя хата,
То, певно, знак: збиратись і мені.

— Ні з місця! — грізно замахнувся ясен.
Тобі отут стояти сто віків,
Допоки всьому світу не роз’ясниш,
Куди ти нас, обдурених, завів?!

Ні, це не хата — тільки сон про хату.
Її у землю замок придавив
Того, хто півсела повів на страту,
І вашу хату власноруч спалив.