Борис Олійник - Таємна вечеря

За Твоїм Священним Заповітом,
Всім дарую, заблукалим в пущі:
Виведи їх благовісним світлом
На дорогу Правди неминущу!

Отче, ти всепрощення віщуєш...
Я ж Тебе благаю про єдине:
Не прости мені, коли прощу я
Тим, що й за «любов до України»
Вимагають плату з половини!
...Не прости їм, Господи, — прошу я!

Не погасне висока потуга Дніпра,
Не змаліє в отецьких криницях вода,
Доки є на землі хоч краплина добра,
І Марія Ісуса з небес вигляда.

Сатана, перекинувшись у крамаря,
Наші душі не зманить на діло криве,
Доки є на землі хоч зернина добра
І надія на Друге Пришестя живе.

Перебудеться горе і туга-жура,
І на камені зійде трава молода,
Доки є на землі хоч росина добра,
І вмива Україну йорданська вода.

Приторкніться до струн золотих, кобзарі.
Ви повідайте предків святий заповіт:
Родять щедро пісні тільки в зладі-добрі,
На добрі, як на вірі, тримається світ.

Об чім ти замислився, білий, мов лунь,
Обернений ликом печальним на Схід,
Де впаяний круто в небесну латунь,
Ісламський півмісяць обстежує світ?

Ти юний. У вусах видзвонює мідь.
Твій чуб ще недавно, мов сонях, яснів...
Об чім же, обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився, сивий, як сніг?

Підперши лівицею думу тяжку,
Вдивляєшся тоскно за межі бескидь,
Де в тім, загадковім, афганськім піску
Правиця твоя одиноко лежить.

Ти — справжній вояк. Ти — пругкий, мов стилет.
Ти шастав у горах нечутно, як тінь.
Тебе не здолав би повік моджахед,
Аби розгадав ти одну із таїн.

Ти вишкіл дістав у вогні і воді.
А він був, на диво, — невмілий стрілець.
Ти чергою сік його дні молоді,
А він воскресав і виходив на герць.

Та гріх цей відпустить тобі моджахед,
Якщо ти, нарешті, осягнеш урок:
Чому твій надійний, як смерть, кулемет,
В чужому краю — лиш металу шматок?

Коли осягнеш, що з уставом своїм
Не ходять в чужий монастир а чи дім,
Що колір зелений ісламських корогв
Не владні змінить ні вогонь, ані кров, —

Тоді лиш повірить тобі моджахед.
І ти, спогадавши вітців заповіт,
Побачиш, як сходять над мирний хребет
Півмісяць і Хрест в злотий небозвід.

...Ти юний. У вусах видзвонює мідь,
І чуб ще недавно, мов сонях, яснів.
Об чім же, обернений ликом на Схід,
Ти нині замислився, сивий, як сніг?

Стягам калиновим вклонимось,
Що не схилились орді.
За ратоборців помолимось
Небу, Землі і Воді.

Крізь півстоліття невгоєне, —
Різних призовів і дат —
Строго шикуються воїни
На Історичний Парад.

У великодньому леготі,
Чисті, як правда сама,
Встали живі із полеглими:
Мертвих між ними — нема!

Пам’ять свічею величною
Перед полками горить.
Пильно вдивімось у вічі їм
В цю заповідану мить,

Бо за сурмою пророчою
Під корогвами весни
Підуть у вічність вони
Прямо з Параду урочого.

Підуть, зоставивши правнукам
У заповітний хосен
Вірність Присязі і Прапору,
Честь непорочну імен.

Стягам парфировим вклонимось.
На ратоборців помолимось.

І возвістуєм литаврами
Всім на широтах земних,
Як ми Дев’ятого Травня
В образах ратників праведних
Вперше впізнали ... святих!

Як, небесами повінчаний,
Вклавши у піхви меча,
Їх перед Брамою Вічності
Сам Змієбор зустріча!

«Гряде пророк! Пророку — лєта многа!»
Волає ревно православний люд.

...Левина грива.
Борода — з Толстого.
І лиш в очницях кубляться волого
Нехристиянські блуд, і страх, і лють.

Так хто ж єси? Яку іще подобу
Сховав нараз від мертвих і живих
Під арештантську маскувальну робу. —
Ти, мічений у списках потайних?

Та око правди прозира наскрізно...
І твій зіщулений, тваринний страх —
Довічна мста за спродану Вітчизну.
За всіх, засвідчених у таборах!

Втікав, як тать, в чужинницькі пенати...
А за тобою мітою біди
Звивався слід, який ти приховати
Жадав би і на Страшному Суді.