Борис Олійник - Таємна вечеря

Налили у чарки за удатний оброк.
А шинкарка ж, як фея, облесна!
Тепло й сито. Та раптом якийсь холодок
Перебіг поза спини і чресла.

Хтось засовався не по чину.
Хтось невміло впустив чарчину.
Третій раптом гукнув: — Тримайтеся! —

...Двері були відчинені:
На порозі стояв... тринадцятий.

«Добривечір» — сказав.
Свій крават розв’язав.
(Дещо й справді на зашморг подібний).
По-свояцьки окинувши поглядом зал,
Сів до столу. Як рівний. І — рідний.

А Хрещатик новітній гудів, як базар.
...Під шинком, прихилившись до муру,
Очужіло сидів провінційний кобзар,
Застібнувши на гудзик бандуру.

— І надовго зібрався мовчати дідусь? —
Зблазнював молодий переблуда.
Посміхнувся кобзар у замислений вус:
— Вже недовго... До Страшного Суду.

Тих відспівають, а вони — живі
У наших душах, квітах, у крові...
А ці співають! — хоч душа в них — яма.

...Дивлюся, як поважно, хазяями
Вони статечно всілись на траві
В непогрішимій вірі, що — живі.

Та й спритно ж ви нової затягли!
Не встигли обізватись треті півні,
Як над устами, що спивали пінку,
Козацькі вуса з викрутом лягли.

А покажіться, хлопці, як ви є —
Мої, колись близькі, тепер — колишні?
Гай-гай, видовище таки невтішне,
Та що подієш — час бере своє:

Сивесенькі. І зуби вже — не креш.
І серце ледь не вискочить з орбіти.
То нащо б так за молодими бігти?
Себе і час, на жаль, не обженеш.

Онуки, у загонистій ходьбі,
Оглянувшись на вас, беруть на жарти:
— Пощо мінять їм, як штани, штандарти?
Вже ж треті поміняли, далебі,
Впродовж лише останньої доби. —

Та й зникли за юначий обрій свій...
Сидять, захекані, мої колишні.
— Не наздогнали? — запитав утішно. —
А, може, і не варт смішити світ?

А, може б, дати серцю одійти
Від міньбища корогвами на стяги?
Бо вернуться онуки із розваги —
І не впізнають, де чиї діди? —

...Та раптом з Волги потягло — і враз
Загелготіли, як сполошні гуси.
І вмить сховалися козацькі вуса
Під бороди, косоворотки й... квас.

З Дніпра війнуло — матінко моя:
У змиг злиняли злякані кафтани,
І вже тіла їх облягли жупани —
Ну хоч пиши з натури Мамая!

Дихнуло Еміратами — і вмент
Уже клянуться ревно на Корані.
І над чалмою в правовірній шані
Зелений стяг розкрилюється в лет!

А як Сінайський шмагонув парчу, —
Ураз припали до Звізди Давида.
І ти ж дивись: устигли ще завидна
Переметнутись до Стіни Плачу!

Війнуло з Півдня... І пішло по колу
Перевдягання душ. А душі ж — голі,
Як в морзі... Але те вже — не до столу.

Бо що це ми і справді завели?
Уже й Шевченкові до кольок смішно:
Мовляв, зійшлися начебто ж... колишні,
А й досі не сідають за столи?

Ану-м, стинай «московській» яничарці
Голівку з пліч, та булькнем в три стволи!
То що, колеги, вдаримо по чарці
За те, що ви живі... колись були?

...За п’ятою оплачемо Вкраїну.
Та зчинимо гризню за булаву,
І спишемо недолю і руїну
На клятих інородців та Москву.
А як не стане вранці похмелиться
(Ще й сало закотилось у траву),
Одне одному вцідим по мазницях
І пошлемо когось... по мирову.

Під щедрим кумпанійським Водолієм
Ми знову зберемося за столи.
І десь, на третій, раптом прохмелієм:
Чи ми жили, чи просто... відбули?

...Та вихор знявся — і пішло кружляти
Перевдягання душ і тілесе.
І хтозна: вус чи бороду чіпляти,
Чи — про випадок — вкупі те і се.

Кому годити і кого судити —
Не добереш без пляшки і... Москви.
То краще наливайте вже, сусіде,
Та й почнемо із першої глави.

Ану-м, стинай «московській» яничарці
Голівку з пліч, та булькнем в три стволи!
То що, колеги, вдаримо по чарці
За те, що ви живі... колись були?

...І весело ж допродують, лукаві,
Минувшину святу. За півціни:
Зорю Героя і Солдатську Славу
Із медальйоном смертним старшини.

Скипає пам’ять від ганьби і болю...
І серед ночі, в сизім тумані,
З архангельською віщою трубою
Встає сурмач, убитий на війні.