Борис Олійник - Таємна вечеря

Вдома, вправляючись на віолончелі,
він плакав, і сльози скочувались по струнах,
як роса, котру вперше побачив уранці.

... Філармонія була переповнена по вінця.
Меломани шурхотіли програмками,
перешіптуючись: «Приїхав з гастролей».
«Звідки?» «Здається, з Америки».
«Його вже вдома й не побачиш».
«Що ти хочеш — геній».
«А на ювілей таки приїхав...»
«Т-с-с», — шикнули зусебіч.
Розсунулися лаштунки, і конферансьє
пафосним речитативом почав перелічувати:
«Народний... лауреат найвищих премій...
міжнародних і вітчизняних... почесний
професор... доктор... академік...
великий... неперевершений віртуоз...
гордість міста... держави... нації...»

...Він не просто грав, а увесь гучав музикою.
В напівзабутті, заплющившись,
сивий-сивий... як Саваоф
на зводах Сікстинської Капелли.
Зала... та що там зала! —
світ не існував для нього... тільки музика.
Він нічого не чув і не бачив.
Та на останньому акорді він таки почув...
Цей звук супроводжував його все життя,
на всіх континентах і велемовних учтах...
Він почув той особливий, глухуватий стукіт,
від якого завмирає серце
і м’ятно холоне під грудьми.

Опустив смичок, розплющив очі
і... побачив:
за вікном, по хіднику, котився м’яч,
назустріч йому летів хлопчисько...
Налігши на ліву, він так «вліпив» правою,
що м’яч завис у зеніті, як планетка.
І коли почав опускатися через огорожу,
Маестро... заплакав.
Він плакав, по-дитячому, кулаком розмазуючи сльози.

А зала шаленіла від захвату,
осипаючи його квітами, цілунками, програмками.
Меломанки в буклях з минулого століття
сплескували руками: «Боже, як він стужився
по домівці!» «Але ж який прийом... який прийом!!!
Тут і камінь заплаче!»

...А він плакав за тим, що колись — давно-давно —
йому не дозволили вдарити м’яча,
щоб він злетів у зеніт, як планетка.
І зала теж промокала розчулені сльози,
не здогадуючись, що разом з Маестро
плаче за своїм дитинством...

Колами, колами листя — в осінньому танго...
Може це спогад?.. А може, незбутий сюжет:
Ніби в Полтаві біляво біліє альтанка...
Ніби і досі там чийсь мерехтить силует...

Як це далеко?!. ...Уже на моїм небоспаді
Вечір в задумі схиляється на парапет.
Може, це казка? А може, було те насправді:
Біла альтанка і твій неземний силует?

Парами плавають горлиці в небі кохання,
Плавко спадаючи на молодий бересклет.
Може, це пісня? А може, це просто омана:
Одсвіт альтанки і цей полохкий силует?

Скоро затужиться стужам на цілому світі.
Холод прониже до серця, як хижий стилет.
В темінь грудневу свічею провісною світить
Біла альтанка і твій неземний силует.

В час одиноцтва, коли перевесники в ірій
Ті відлетіли, а інші збираються в лет,
Не похитнусь у любові, надії і вірі,
Доки на прузі видніє хоча б силует.

Колами, колами лист опада з високості.
Зорями хтось вишиває небесний намет...
Може, це казка? А може?.. А може, це просто
Осінь мені нагадала забутий сюжет?

Зажурились голуби на дощ.
Сіро. Сиро. Вимокає суша,
Дощ, холодний, як ослизлий хвощ,
Кільчиться і облипає душу.

Над усім живим — вселенський плач.
У старих дубів суглоби ниють.
Навіть миша проситься під плащ,
Вимокла під мжичкою до нитки.

Чи воно прорвало небеса —
Сіється і сіється, мов просо.
Задубіла від мокви коза
Відігрітися у мене просить.

Пригорнулась до руки бджола.
Уділила на подячність меду.
Перепілка діток привела
І сховалась до мого намету.

А воно полоще доокруж:
Ну, не небеса, а просто сито!
З осоки приповз до мене вуж.
Каже: дай хоч душу просушити.

Так, либонь, у першу водолють
До ковчега утлого із суші
Все живе збиралось звідусюд,
Щоб життя не зупинилось суще.

... Роде людський, змучений в тяжбі,
Ненавистю загнаний в окопи,
То невже ж для розмиру тобі
Треба ще і другого потопу?!

Прямовисним багнетом прорізавши серпень,
Сонце круто ввійшло у боснійський граніт...
Причащаються серби. Прощаються серби —
Від малого до сивого... Небо гримить.

Чорні ризи отців. Біла паморозь болю...
Пам’ять важко долає баюри й корчі —
Через шість віковіч та на Косово Поле,
Де над сербською тугою стогнуть сичі.