Борис Олійник - Таємна вечеря

Просяяв гетьман: — Чули, козаки?
Сам ... Бог велить. А вже одваги й шабель
Нам вистачить на ляхів і на швабів,
На Мангишлаки і на Соловки.

Хан міря нас по Золотій Орді,
Що від захланності пішла у невідь.
Ми ж на чуже не закидали невід,
Ми в нашій вірі і землі тверді.

І мислю так: якщо стріла заброд
Наздожене на рубежі нещаднім,
Ми хоч би тим прислужимось нащадкам,
Що смертю ствердим: є такий народ! —

«Так є чи ... був? — глузливо кряче ворон. —
Чи, може, гетьмане, лишень — юрба,
Яка сама собі — найтяжчий ворог,
Що викохала у душі раба?»

... Погідний вечір догасав, як ватра,
Скрадалась тихо ніч із-за горба.
«Уранці буде добра молотьба», —
Буденно перемовлювалась варта.

І гетьман ворону сказав: «То справді
Нестерпна мука і тяжка ганьба:
Нести впокорено тавро раба,
Б’ючи поклони ідолу неправди.

Але ж раба — раніше чи пізніше —
Зведуть з колін хоча би ... канчуки.
Мене тривожить, вороне, страшніше:
Щоб нас не заманили в козачки.

Попустять віжки, — ніби вже й вільніше.
Надягнуть вишивані сорочки.
Дозволять друкувать крамольні вірші,
Уділять чарку з панської руки.

Заручать пам’ять і приручать крила,
Почеплять шабельку на килимку:
Злітай, козаче, в голубінь стрімку!
Та от смикнешся, а злетіть несила:
Душа ж бо на чужому повідку.

Страшніше смерті — воля на приколі,
Коли душа у ліжнику дріма,
І спить одвага, як могила в полі,
І ти уже не відчуваєш болю,
І навіть ... ворога тобі кат-ма.
Не дай нам, Господи, такої долі! —

І, здавши повід вірному джурі,
Полковникам сказав: — По цій розмові
Пора до сну. Недовго й до зорі.
Нехай пригублять чарку кобзарі:
Уранці починаємо, братове».

Смерть, зачувши сталі дзенькіт,
Опустила вічі.
... Засвіт стали козаченьки
До тяжкої січі.

— Здоров будь, гетьмане! То як там... на коні? —
Запитую через тривіччя з гаком.
Відлуння запит поверта мені.
Мовчить Софія в сивій давнині.
І ворон на хресті — питальним знаком.

І раптом: чи примарилось мені,
Чи й справді вершник звівсь у стремені
В тяжкій потузі Слово народити?
От-от, здалось, отверзнуться уста.
Та нагло тишу, у віки сповиту,
Сколошкала базарна суєта.
І гетьман з виду потемнів грозово,
Окам’янівши знову на півслові.

Тим часом на майдан ізвідусюд
Сипнув, як просо, іграшковий люд.

Гей, зчинилась метушня
На Майдані Вічнім.
Звідусіль, як мурашня,
Сунуть чоловічки.

Хоч дрібненькі, та меткі
Землячки-хазяйчики.
Не Богдани, а такі,
Знаєте, богданчики.

Не Шевченки — шевчуки,
Не співці — кобзарики...
Облаштовують лотки
На товар, гендлярики.

Та усі — один в один, —
Гейби із плаката:
Шаровари — кармазин,
І лялькові плахти.

Всі неначе й різні,
І — однаковенькі.
Кожен має бізнес,
Свій, хоч і маленький.

Розкладають полички,
Яточки зугарні.
Та пускають кулачки
За місця базарні.

Таке дрібне, а тісно на майдані:
Вже обліпило постамент Богданів
І підступає до священних брам.
А той, меткий, пронозливий, мов шило,
Уже, дивися, розкладає крам
На патріаршій страдницькій могилі.

...На поштамті мелодійно
Обізвались дзигарі.
Починають лицедійство
Новобутні гендлярі.

Наперед іде товар
Ще з дідів-прадавній,
Коби чортів газетяр
Не шкрябнув нагально,
Що, мовляв, у нас базар —
Не національний.

Тут і хрестики, й свічки:
Ми — народ побожний!
Вишивані сорочки,
Жупанці вельможні.

Молитовнички старі
І нові Укази.
І лубкові кобзарі
Піють для показу.

Писанки мальовані,
Кухлики з мізинчика.
Коники майолові,
Півники-гребінчики.

І парсуни кошових
В рамочках оздоблених.
І портретики нових,
Всенародно обраних.

А з-під того камуфляжу,
Вже напівлегальне,
Визирає переважно
Крам колоніальний:

Сигарети, жуйки-гумки
Зарубіжних марок.
Тонізуючі пігулки
Для гульвіс-підстарок.

На світлинах виграє
Барвами на сонці
Все, що звабливого є,
У дівок і хлопців.