Борис Олійник - Таємна вечеря

Я Іржавця молив, і Сулі я годив,
Щоб мені відчинили ворота.
Та суворо відмовив мені Яготин:
Ти, мовляв, не із нашої чоти.

Ти загруз в марноті. Ти на слові засох,
Ти блідий, мов чиновні папери.
Тут Шевченко ходив. Він узяв на засов
До моєї обителі двері.

Ти піди уклонись до Тарасових ніг
І втопи у озерах погорду,
І у пору купальську, на Йванову ніч
Попроси свою квітку в Природи.

А не вимолиш, що ж — таланить не усім —
Не впадай у зажуру і скруху,
А зайди із дороги на хліб та на сіль
До оселі Євгена Товстухи.

Він тобі наготує козацький напій,
Він тебе перегляне по нотах, —
І очистить, і скине у синій Супій
Всю твою сухозлоту марноту.

Ти прийми з його рук животвор-звіробій,
Як з долоні самої Природи.
І спивай по ковтку, доки сам у собі
Не відчуєш, чийого ти роду.

Не як монарх, що в ницім покаянні
В Каноссу повз дорогою раба, —
Іду, розкутий, у престольний Канів
Позбутися холопського горба.

Пора стоїть, рахманна і погідна.
Тарас, урівень з сонцем на скалі,
Возносить у мені козацьку гідність
Господаря праотчої землі.

Ще манить звичка — впасти на коліна.
А він гримить, немов пророк Ілля:
«Учись ходить, нарешті, як людина
Бо це таки, одвік твоя земля!»

І я встаю, толочений віками,
Але не вбитий в корені мечем!
І відчиня мені ворота в Канів
Тарас державним, золотим ключем.

Стоїть в одинокій задумі лелека.
Об чім ви замислились, гречний колего?

Ще рано, колего. Ще в розповні літо.
Ще серпень не править від осені мита.

Вона йому золото тиче в долоні,
Та він невідступно стоїть на кордоні.

«Ще рано, — він каже. — Кордон на замкові.
Сховай хабарі: стоїмо на законі».

Так що ж ви, колего, так рано зібрались?
Ще вашим синам досхочу не літалось,

Ще ваша дочка перед люстром озерним
Не встигла приміряти сукню модерну?

Поправив пенсне і промовив лелека:
— Вони молоді, їм збиратися легко.

А я вже, колего, дійшов того звіту,
Коли лаштуватися треба засвіту.

Я довго переднім ходив на відвагу.
Віднині мій учень вестиме ватагу.

А я вже останнім нестиму покуту,
Щоб хтось не відбився від рідного гурту.

А я вже по-батьківськи тихо простежу,
Щоб хтось на чужу не сподобився стежку.

Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж.
Позаду — смерк. Попереду — свобода.
За Трубежем примружилися орди.
І хан на око проміряє ніж.

Хан тиче пальцем за своє плече
І цідить: «Ну, проб’єш мої застави,
А там на тебе вже давно двоглаво
Єдиновірний павутиння тче.

О, він по-царському ладнає сіть!
Не на годину — на віки, гетьмане.
Вона заглине і тебе, Богдане,
І рід, і люд, і одчайдуху Січ.

Я знаю: ти будитимеш мечі,
Аби на волю видобуть ключі, —
І, може, й вирвешся на мить з кошари,
Однак тебе на першій же межі
Іще меткіше, ніж мої татари,
Назад, в загін, завернуть яничари,
Самі ж наймуться у наглядачі.

Я знаю, Хмелю, ти і по кончині
Стоятимеш за волю України,
І, може, й вистоїш. Але затям:

Коли, нарешті, в горніх небесах
В двадцятім віці, в радісних сльозах!, —
Державний стяг онукам завесніє,
І під урочі подзвони Софії
Свободу возвістить універсал,
І «Слава!» — юно вирветься з грудей, —
Затям, Богдане: саме в ту хвилину
Новий хазяїн світового чину
Твій рід і люд наївний, мов курей,
Заманить вміло в імпортну торбину,
І Україну нарече ... Юкрейн.

То чи не ліпше повернуть навспак
І розійтися мирно по господах?
Чи варт платити кровію і родом
Лише за те, щоб зватися народом?
А чи, як досі, одягти сіряк,
І хай — без імені, зате — з приплодом?
Життя ж одне, Богдане, як-ніяк! —»

... Трубить Трубіж: «Рушай, інакше — смерть».
Схмарнів Богдан. Полковникам ошатним
Сказав на вибір: — Козаки, рішайте:
Чи — з кров’ю Воля. Чи назад ... у смерк. —

Явився дяк у чорному увесь,
Сховав хреста. Дістав з-під ряси шаблю: —
Якщо — назад, я з головою шапку,
Зніму тобі, достойникові, днесь. —