Борис Олійник - Таємна вечеря

Перезрілий дідуган,
Крадьки, під полою,
Пестить, ніби талісман,
Екземпляр «Плейбою».

А онук його сплива
Усміхом дебіла:
Квапно смокче з рукава
Пакистанське зілля.

Слави тобі і чинів,
Платний патріоте,
Що пролазам з чужини
У державі одчинив
Душу і ворота!

Заїжджай до нас, вали
З негодящим крамом:
Ви не все ще продали,
Ми — не все докрали!

Ви нам — «Коку» із часів
«Бурі у пустелі».
Ми вам в шальку терезів —
Юнок до постелі.

Ви нам — прілий аспірин
Та інтим для злуки.
Ми вам щедро на замін —
Докторів науки.

Ви нам — сірий сурогат,
Допотопну каву.
Ми вам — рідних немовлят
Здаємо, немов телят.
Заодне — й державу.

Ви нам на екрани —
Кілерів прокатом.
Ми як учні справні
Не в кіно, — насправді
Косимо із автоматів
Наших темних депутатів,

Щоб не лізли, всенародні,
У сімейства благородні:
Там без вас авторитети
Розберуться за фуршетом.

Ви ж молітесь на ікону,
Щоб живі зостались.
Та пишіть свої закони
Гетьманським уставом.
(Най лежать собі у схроні
Спогадом на старість).

Ви нам — файні сексо-бомби
З відеокасети.
Ми вам (ну їх до хвороби!) —
Ядерні ракети
Звозимо, немов колоди,
Впрягшись у підводи.

А тепер із шахти
Молимо, сердешні:
— Захистіть у ... НАТО,
Нашу незалежність! —

... Гоготить — реве базар,
Мов казан, потужно.
Здаємо живий товар
За одмерлі душі...

І на всю цю гидь і слизь
Вже нема загати.
Одне слово, брате:
Хай живе капіталізм
В українській хаті!

Тільки хто нам доповість:
Чом у власній хаті
Я тулюсь, як бідний гість,
За порогом, брате?

Щось воно догори дном
У Соборній вийшло:
Ніби ми вже й за кермом,
Але правлять... інші.

Ну та це вже я заліз
Не туди, де варто.
Одне слово, брате:
Хай живе капіталізм
В Суверенній Хаті!

А базар кишить-кишма:
Крамарі, немов мишва;
«Голубі», як голуби,
Від знемоги тануть;
Грає усміх на губі
Замашних путанок.
Гомонить, гуде базар,
Наминаючи навар.

І враз — ущухло, стихло, як у вусі,
Сам час заціпенів у напіврусі.
І погляди пронизливі, як оси,
Зійшлися на Андріївськім узвозі,
Звідкіль ступав неквапною ходою
Якийсь прочанин — вуса з бородою,
Убраний чудернацьки, аж до подиву,
Сказати б, несучасно. Не за модою.

«Хазяїн!» — зашептало звідусюд.
І, кинувши товар, торговий люд
Обсів його довкола — достеменно,
Як блідоликого, — аборигени.

«Хав ду юду», — той цуциком подзявкуе,
Чи «Ґутен таг?» — недомірок гуде.
«Чи ви на ідіш? Ми вже тут по-всякому,
Бо українська щось не вельми йде».

«Ви, певне, із Америки, мосьпане?
Там чадо моє вчиться». «І — моє», —
Докинули. «Вам щось національне?
Шевченко? Знайдем. І Мазепа є.

Сторгуємося. Пустимо й дешевше.
(Щось попит підупав на цей товар).
А, може, маєте з собою... дещо,
То обміняємо. На те й базар.

Ох, знаю сам, до чого докотивсь!
І сором, і душа болить та плаче.
Я ж патріот. А от ... торгую, бачте.
Та що подієш: ринок. Тут крутись.

Зашилися по вуха ми, їй-право!
То, може б, ви взялися нами править,
Бо ми і так вже ваші? На колись
Не відкладайте, пане, добру справу,
Щоб інші нами править не взялись».

Протявши гнівом кодло мурашине,
Прочанин громом струсонув світи:
— Оце вже доборолась Україна
Таки до краю, Господи, прости! —

Юрба спочатку з подиву заклякла,
А потім налетіла, мов коршак:
— Овва! Та ж він по-нашому балака.
То ти не із Америки, сіряк?

Пощо ж ти забиваєш людям баки?
Не купиш на м’якині горобця!
Ану, паняй! Блукають тут ... усякі.
Дивись, іще поцупить гаманця. —

І, вмить згубивши інтерес до діда,
Вернулись кожен до свойого діла.

Лише один вертлявий крамаренко
Очима до прочанина прилип,
Та й бовкнув: — Щось немовби... на Шевченка
Скидається оцей, панове, тип? —

— Чи ти ще змалку із колиски випав:
Шевченко ж вмер! (Коли це, пак, було?)
Не віриш, то спитай у цього.типа,
Покіль тебе ще з рейок не звело. —
І, мацнувши в кишенях гаманці,
Шугнули на гешефт, як горобці.