Борис Олійник - Таємна вечеря

Брате сербе... Ти знову стоїш наодинці
У двадцятому віці на смертній межі.
Тільки й те, що сьогоднішні хижі ординці
На «фантоми» змінили горбаті ножі.

Схаменімось, братове по вірі прадавній!
То не важить, чиїх ми племен і родів:
Сатана замахнувся на світ православний,
На чертоги і храми отців і дідів!

Так удармо ж у дзвони, допоки не смеркло, —
Хай скликають до гурту слов’янську сім’ю.
Бо коли не врятуємо сербів од смерті,
Ми погубимо совість і пам’ять свою!

Осінившись триперстям, у вірі — єдині,
Ми укріпимо вірою душу і плоть!
І якщо навіть світ нас полишить, як нині, —
Ми — незборні, бо з нами Господь!

В горньому граєві райдуга
В сім кольорів не згоря.
Світе, Європо, возрадуйся:
Сходить новітня зоря!

Миром, і хлібом, і зладою
Під тулумбасовий грім
Разом з святою Елладою
Вічний віта її Рим!

Світе єдиний, не куплений, —
Руки, мов крила, здійми,
Ніжно, як батько, із купелі
Юну державу прийми!

Дивна коса, як мальована,
В'ється ще з Київ-Русі...
Звідки ж ця сиво-згорьована
Нитка у карій косі?

О, не питайте, брати, її...
Там, з-під її сивини —
Вихрипи коней Батиєвих,
Зорані списом лани.

Отчі святині споганені,
Храми плюндровані вщерть.
Через віки заарканену
Мову рокують на смерть.

Та з попелища диявола, —
Горня, свята і земна, —
Самовідродженим явленням
Вічно вставала вона.

Горем її не оковано,
В серце не вкралася лють.
Співом, ласкавою мовою
Всяк обдаровує люд.

Люди, всією родиною
Браму відкрийте з добром
Перед моєю Вкраїною.
Перед живлющим Дніпром!

Родові не переводиться,
Бджоли гуртують рої.
Тихо сама Богородиця
Благословляє її.

На цій горі, на пагорбі печалі,
Де все болить — від квітки до хреста, —
Ідуть дощі вдовинними планами ...
На цій горі, на пагорбі печалі
Німіє слово і мовчать уста.

Гірка сльоза пече, як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир — як оберіг козацький...
І дзвін вола безмовно: «Пом’яни!»

Страшне число у нелюдській напрузі
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп’ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розіп’ято мільйони без вини.

Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони — простили... Але пам’ять душить:
Чи маєм право ми простить собі ?

...На цій горі, на пагорбі печалі
З небесної, святої чистоти
Ідуть дощі вдовинними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає: «Не прости!»

Знову чорне вивели на біле,
Біле — заплювали в чорноту.
Пики одне одному набили
За свою! За правду!! За — святу!!!

Спогадали рани і зарубки.
Виставили кожному борги, —
І взялися зводить порахунки,
Ревно наминаючи боки.

Доки на мечі кували рала,
На тризуби — молоти й серпи,
Треті загребущо рвали й крали
Від ракет, ікон — і до сапи.

Треті підкидали знизу хмизу,
Зводили, як бевзів, — у лоби:
— А отам — колишній блюдолиза,
А отам — теперішній. Лови! —

І ловили, і трощили яро
Щелепи, заводи і горшки.
А тим часом треті — рвали й крали,
Надбане горбами за віки.

Раптом спогадали про Вкраїну.
Глянули — руками розвели:
— Хто ж це нам побив горшки і спини,
Хто ж це нашу хату розвалив?! —

І шукають лютими очима
Ворогів нових за три межі.
А тим часом треті за плечима
Ділять між собою бариші.

Чи журавки ячать,
Чи гудок загучав —
Щось кигиче чи тужить чаїно?
Я на берег примчав ...
Та пустельний причал,
Та холодний причал,
Мов крижина.

Очужіло стою
У зими на краю, —
За крилаткою осінь курличе ...
Хтось в холоднім гаю
Кличе долю мою, —
Кличе тоскно,
Та все недокличе.

Чи спіткнувся в корчах,
Що не встиг до начал,
Чи то крила погасли на силі?...
Думав — квіт обвінча ...
А мені на причал
Опустилися віхоли сиві.

Як немає снаги
Повернуть на круги,
То хоч пісню — до неї,
Хоч - пісню ...
Прислухаюсь: луна
Ледве-ледь долина:
«Пізно, голубе ...
Ладо мій, — пізно ...»