Борис Олійник - Таємна вечеря

Прочанин рвучко підійняв чоло
І гомеричним сміхом розкотився:
— Та я б себе прокляв, аби родився
Для вас, кульгаві розумом, старці!
Я до живих прийшов. А ви ж — мерці!

Ходімо з цього торжища, Богдане, —
Нехай горить антоновим огнем! —
Заки тебе ці правнуки погані
Не продали укупі із конем.

Ти чуєш: небо крушиться, мов крига?
Трубить Трубіж в сурму Архистратига!

Він кличе всіх, не куплених за гривню,
Хто не заклав сумління під кредит, —
Востаннє визволяти Україну
Від зашморгу данайської орди.
Чого ж мовчиш у бронзовій гордині?!
Заки не пізно, гетьмане, — веди! —

Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж.
Позаду — глум. А попереду... зайда,
Примруживши свої очиці заздрі,
Вже подумки бере за нас бариш.

Він тиче в скроню пальцем вказівним: —
Ви знову у похід зібрались, дурні?
Та киньте, врешті, стоптані котурни,
І перейміться клопотом земним!

Ну от скажіть — і хай почує світ, —
Куди тепер лаштуєте похід?
За що вмирать зібралися, пани?
«Ах, за синів ...» Але при чім сини?
Чи ви у них хоч дозвіл узяли?
Пробачте, я не хочу брать на кпини,
Але синів ми вже давно ... купили,
Чи то, пак, ви самі їх продали
До нас в науку. І хоч раз таки
Вчинили мудро, як батькам належить.
То ми й навчили їх, що незалежність
Без гамана — бабусині казки.

Ми їх навчили не лише лічить,
Але й кебеті — як робить валюту.
То ви скажіть, замислившись на мить:
Чому б їм гинути у січах лютих,
Коли і хочуть, і уміють жить?

А ви навчились тільки умирать.
Красиво! — згоден. Але що від того,
Коли здобуту кров’ю перемогу
Вчергове інший прийде святкувать?
Чого вам ще не вистача, небоги?

Ми вам давали, — але ж не за так —
Під ваші корогви і має стати.
Однак, пробачте, час і віддавати.
Ви що, — зібрались жити на дурняк?

Коли ж ви насвяткуєтеся всмак?!
Пора з парадів стати за верстак, —
Минулась незалежність ... у завдаток.
Гряде, пани, новий світопорядок:
Хто платить, той і замовля гопак.

А ви і досі на старім суку
Витьохкуєте «суверенну тему»,
Ще й межами додаєте проблеми,
Хоч світ давно — у спільнім сповитку.
Єдина в світі настає система —
Епоха грошей. Чули про таку?

Вона не визнає дідівських меж —
З блаватно-жовтим і червоним вкупі.
Пощо їй зброя, коли просто купить
Усе, що ти посієш і збереш?

А схочеш, — вигідно продасть тобі
Державність, прапор, навіть ... президента.
Замовить гімн мобільному поету, —
І тішся на здоров’ячко собі
При власній конституції й гербі.

Ти лише вчасно віддавай борги,
Чи відробляй — по совісті — кредити.
Коли ж самому не стача снаги, —
Ми гуманісти: хай відроблять діти.

Отак живе, панове, нині світ!
А ви якийсь лаштуєте похід.

Ну, хай цей дід, по старості, не тягне.
Але ж тебе, достойнику Богдане,
Вже бито-перебито сотні літ!

Тебе ж свої — не тільки вороги —
Кляли, товкли і обливали брудом!
Зніми, нарешті, із очей полуду:
Ви всі давно вже наші... за борги!

Впокорся, гетьмане. Нове життя,
Як той казав, нового прагне слова...
О, ледве не забув у перемові:
А хто ж сей дід, що перехмарив брови?
Ти б, може, познайомив до пуття?

Богдан скипів, та по-козацьки чемно
Відважив у лице злодійкувате:
— Куди тобі, баришникові, — знати?!
Та як зайшлося... Це — Тарас Шевченко. —
— Ого, — від подиву сахнувся зайда, —
Кого-кого, а вже Шевченка знаєм!

Від нього здавна голова болить,
Бо він, сказати б, іншого копилу.
Цього покіль ми справді не купили
І в золоту не заманили кліть.

Іще для нас морока: кобзарі.
Звичайно, ми в спромозі їх купить
З бандурами і кобзами. Одначе
Проблема в тому, що вони ж ... незрячі!
Йому даєш, а він собі бринить,
Та ще й регоче в небеса на здачу.

Однак, Богдане, все те — до пори:
Ми в пошуках спинятися не звичні.
Якщо Пророк чи темні кобзарі
Плюють на доляр (що, їй-бо, комічно!),
Ми їх заманимо під прапори,
Обарвлені у рідні кольори,
І купимо на щось ... патріотичне. —
І щиро посміхнувсь на крупний план,
Немов любаску, пестячи гаман.

Трубить Трубіж. Ми вийшли на рубіж
Нового віку. Біля верховини
Два Гетьмани Єдиної Вкраїни
Зійшлися на хрестові роздоріж.