Борис Олійник - Таємна вечеря

О, вічна тяга, котра кримінала
На темне місце манить, як магніт!
Вона тебе і за бугром дістала, —
І в отчий край жене на суд і звіт.

І він — гряде. І за собою сіє
Імперське сім’я з лапи руйнаря.
О, Господи... Чи відаєш, Росіє,
Кого ти зустрічаєш, як царя?!

Ти ще спізнаєш, що твоя недоля,
Твоя руїна і зоря тяжка
Лежить, мов камінь з Каїново-поля,
На чорній совісті твого божка.

Це він почав... Із темного бісів’я
Привівши під своїм кривим крилом,
На горе сирих, на ганьбу Росії
Перевертня із міченим чолом!

День був якийсь непевний.

Щось по колах округ бродило —
Незриме, хиже і обережне.
Сторожко темніло.

Учні нервувалися: «Де ж Він?!»
(...І тоскно, як олень, поранений смертно,
Він скрикнув у небо, позначене смерком:
— Отче! Невже не обійде мене
Чаша сія... від Тебе?! —

Глухо мовчало Небо.

І Він прочитав
Із німотної сині:
— Не обійде.... Сину...).

Учні нервувалися: «Де ж Він?!»
Хтось м’яв механічно
Порожню пачку «Прими».
Куриво дорожчало панічно:
Їла інфляція.
Інші тинялись,
Немов у прострації,
Тамуючи внутрішню дрож.
Спросоння
Просіявся дощ...
Пробудило смоковницю.
Хитнулася тінь на околиці.

— Нарешті, — прошелестіло полегко, як шовк.

...Прийшов.

Так, ніби нічого й не сталось:
Він таки умів триматися!
Навіть у пустелі,
Коли спокушав Його сам лукавий, —
Стояв так, що дивувалися скелі.

Обвів громадку
Відчуженим зором:
Бачив і знав ,
Недоступне учням.

Ладнались до вечірньої учти.

... Знав , що сподіється вранці,
Коли Його поведуть .
І раптом — зніяковів,
Ніби школяр,
Що підгледів те,
Об чім не дано їм відати.

«Не відають, що... вчиниться!?» —
Обпекло гнівом.
Але спохопився:
«Чи винні, що їм не дано?»
Зітхнув,
Всепрощенно і скорбно.

...Сіли за стіл.
Уділилися хлібом.
Вино багровіло, мов кров.
Кусень не ліз у горло:
Кутуляли надсилу.
Хтось плямкнув, — і осікся.
Але тишу було оскоромлено.

— Сьогодні один із вас
Зрадить мене... —
Сказав стомлено.
І усміхнувся гірко:
«Та хіба в тому їхня вина?»

Сахнулись од хліба й вина.

(Від жаху зіщулилась зблідла трепета,
Відчувши: за гілку її, мов тенето,
Схопила мотузка, і зашморг вужачо
Згорнувся в кільце.
І — чиєсь лице...
І синій язик обвисає ледачо.
О, тільки не це!!!).

Перезирнулися: хто се прорік?
У когось нервово зламало сірник,
Ніяк не міг прикурити — руку звела остуда.

...Двері були відкриті.
На порозі стояв Іуда.

Решта все було за Писанням.

Ізняли Його страдницьке тіло з хреста,
Плащаницею згорено вкривши.
І занесли у склеп, і поклали Христа
На погребне, холодне узвишшя.

А на третій, як діви прокрались у склеп,
Щоб оплакати і помолиться, —
Вже Його не було. Тільки сиве крило,
Опустила сумна плащаниця.

І невимовний подив єство їм опік,
Як за спинами Вісником Бога
Горній Янгол постав, і суворо прорік: —
Хто шука серед мертвих живого? —

...Мертві піють і п’ють. Тягнуть цвяхи з хреста
На колекції та сувеніри...
Перейшли у Апостоли учні Христа,
Запаливши світильники віри.

Мертві грають в політику, «водять козу»
Та дівок загряницею манять.
Оббирають, як липку,народ і казну,
Обирають себе на гетьманів.

І вже так Україні прилипли до губ,
Так її закохали, пролизи,
Що — дивися — небавом якийсь перелюб
І за пазуху неньці полізе.

Вже таємна вечеря ішла до кінця,
Коли, гостро відчувши колюччя
Від болючих тернин рокового вінця,
Він удруге сповідався учням:
— А сьогодні один з вас мене вже продав..

Решту знаємо за Писанням.
Вірую... Одначе:

Що Його розп’яли на покуту усіх, —
То тяжка, але — істина, люди.
Лиш єдине гризе — хай проститься мій гріх! —
А чи й справді повісивсь... Іуда?

Владно сіли в шинку вже нові хазяї
Сам Хрещатик їм слався під ноги.
Всі однаково гожі. Достоту — свої,
З напіслова познаша свойого.