Олександр Ткач - Дощовий світанок

… Я, люблю свій рідний край, -
Донецький степ широкий!..
Він весною квітне вкрай,
Милуючи око!

Тут, орел-стіпняк літає,
У кришталевій сині,
І «Стожари» в небі сяють,
Поночі, й понині!
Навкруги, - лани зелені,
Обрію сягають.
Переліски та яри, -
Долу пролягають!

І квітуча ця земля:
Усі луки, доли… -
Вона наша, знаю я,
Пам”ятаю з школи!
У «Хрущьовскому» ставку,
Дітьми раків «драли»,
Бавилися у ярку, -
Усе козакували!

Бо це є, наш край родинний, -
Наша Батьківщина!
І у кожної людини,
Є вона єдина.
За яку життя віддати
Можу, - знаю змалку.
Бо лише ось тут нас мати,
Голубила палко!

З дому у життя ступали, -
Час роками лине…
Та у серці залишали,
Частку Батьківщини!
Кого як доля не спіткала,
Сюди ми повертали.
Вона рідна, нас приймала,
Щоби з ким не стало…

Рідній край! Край шахт, заводів, -
Моя Батьківщина! –
Ти, як зіронька на Сході,
Неньки-України!..

Босоноге дитинство…
Бачу трохи спітнілі від спеки хлоп’ята,
До води, до ставка,
Через житнє те поле біжать.
По хвилястій, курявій
Стежині, порепані п’яти,
Як замурзані сонячні
Зайчики, наче навкруги блищать.

Незабутня та мить,
Зустрічі від прохолоди, -
У спекотний полудень,
Зануритись на саме те дно.
І нечувана радість,
Від почуття насолоди, -
Аби тільки судомою ніг,
У самого дна не звело.

І лише у снах,
Де як в казці, - чарівно і просто,
Бачу те, що з дитинства,
У серці своїм не зберіг… -
Бачу погляд очей волошкових,
Дівочу тендітну там постать,
І забутий,
Та наче до болю знайомий поріг.

Де таємно,
До самої пізньої ночі,
Я худеньке дівча,
Замріяно палко чекав.
Де незграбно, соромлячись,
Теплі вуста, милі очі,
Якось так по дитячі,
Закохано і цілував.

Босоноге дитинство. –
Картопля в багатті и тиша.
Поруч хлопці утомлені
Сплять, на духмяному сіні.
Проспіває цвіркун.
Та шкребуться якісь, десь там миші…
- Навкруги цілий Всесвіт,
І зорі, великі і сині!..

Як думкою я часто лину,
Коли буваю край землі,
Додому, де свою стежину,
Проклали ніженьки малі.

В дитинство… Де сиві тополі,
Пухнаті, кроною шумлять;
І де зірки в нічному полі,
Замріяно палахкотять.

До краю, де своє кохання,
В безмежних радощах знайшов…
І де знайшов свої страждання,
Коли у світ великий йшов.

Мій рідний край, моя Вітчизна,
Мої сумління і любов!..
Яка ж ти ненька моя, різна, -
І все ж, моя єдина кров!

НА цій трагедії не слід спекулювати,
Людське це горе виставляти напоказ.
А треба мовчки шанувати, й пам’ятати,
Чемно і уклінно, без прикрас…
Усім нам треба добре зрозуміти,
Що коїлось тоді у ті роки. –
Як можна з каменем на серці, поруч жити,
Вищати вголос, чи мовчати, навпаки?..
ГОЛОДОМОР!.. – Страшне і чорне слово.
Та пам’ять тих років не згине у віках:
Скорботний дзвонів дзвін, в якому тане мова, -
Нема вже більше слів, і сил нема в руках.

НЕМА, нема, нема, - де хліба взяти?..
Родюча скрізь земля, та всюди недорід. -
А може слід було, навколішки всім стати,
І Хрест Святий на груди, покласти було слід?
Вклонитись до землі, по гордість приховати,
Нечисту думку вголос, нікому не казать.
Селянський дух, життя, навкруг не плюндрувати,
І матір Землю рідну, всім серцем вшанувать?..

І день, і ніч у полі,
Коли ідуть жнива.
У хлібороба долі,
Іншої нема!..

ХЛІБОРОБ наш батечко, у сімнадцятому році,
Тільки як з «германської» додому вже прийшов,
Зразу став із бідними на червонім боці,
Гвинтівку «трьохленійочку», узяв у руки знов.
Обіцяв селянину земельки рідній, досхочу,
Самий найчервоніший, Ленін-більшовик!
Хтось вже був у захваті, а хто був у розпачі,
І здійнявся навкруги, несамовитий крик:
«Чернь ви низько роджена!.. – паничі вищали,
… Рівенства плебеї, вам ще подавай!..
Ви на землю нашу, роти пороззявляли,
Буде вам на цвинтарі, по два метри, вкрай!..»