Олександр Ткач - Дощовий світанок

Чарівне озеро, - казкове!
Довкілля,- лише Бог міг дати!..
У цім раю, де все чудове,
За щастя мають прибувати
Усі істоти благородні,
Усяких різних вад і рис!..
Як не кохати ці природні, -
Водну шир, могутній ліс?

Поважно кроною кивають,
Зеленокудрії гаї,
В деревах білочки стрибають,
Співають пісні солов’ї.
У хащах дичина блукає,
Та рева дикого не чуть.
Ніхто,нікого не лякає,
У мирі,злагоді живуть.
У кришталевій водній сині,
Життя вирує і кипить,
Усім тут: рибі і тварині,
Хватає місця,що робить…

Застерігали мудрі краби,
Що в озері,на дні живуть,
Що відкілясь зеленіжадні жаби,
До озера колись прийдуть.
Прийшли…Підняли гармидер,
Усіх пересварили. -
Що кожному уже тепер,
І білий світ немилий.

Громада озерного краю,
Готова не була до зради.
І хитрих, жадних жаб тих зграя,
До себе всю прибрала владу.
У розпачі істоти бідні,
А жаби все товстіють,
Потроху край впадає в злидні,
Суспільство,-животіє.

Воду вже покрила ряска,
Поснули риби, - не живуть.
Чудова,кришталева казка,
В болотну утворилась муть.
Дерева всі повирубали,
Трава пожухла,не росте,
Звірів у табори загнали,
Навкруг все дике і пусте…
-Як гарно зараз жабам квакать.
Далеко чути гармидер.
І вже на кинутім болоті,
Не заважають їм,тепер.

Мораль:
Україна, ненька - мати,
Буде скоро вже благати!..
-Кажуть на базарі баби,
Прийшли до нас зелені жаби!.. -

Поки ліси всі не зрубали,
І в табори нас не зігнали,
Поки іще трава росте,
І поле родить,-не пусте,
Воду,ще не вкрила ряска,
І мати дітям дарить ласку,
Поки заводи трохи діють,
І люди ще не животіють,-
Не треба дозволять їм квакати,
Щоб потім гірко нам не плакати…

Не треба дозволять,щоб хто-то,
З країни утворив болото.
Нам тут жити,й працювати,
І країну будувати!..

Зіроньку ясную, місяцем звитую,
Ранком омила роса.
Ніжнеє серденько болем розбитеє,
Бо розплелася коса.

Палке коханнячко повністю вилила,
До краплі себе віддала.
Чому все так сталося, чим ти завинила,
Що з сорому в вирій пішла?..

Не будуть співати на шлюбі весільному,
В труну лиш надінуть фату.
Не буде й хреста на пагорбі могильному,
Бо десь сховають в куту.

Зіроньку ясную, місяцем звитую,
Ранком омиє роса.
Ніжнеє серденько буде розбитеє,
Бо розплелася коса…

Липнева спека. Ніде діти
Від духоти сердешне тіло.
Мов варені дорослі, діти,
Від цього сонця все спітніло.

Не хочеться поворухнути
Ані ногою, ні рукою.
І важко лишній раз дихнути,
А хочеться лише покою.

Дерева, як старці зігнулись,
Стоять собі бідненькі, кволі.
Га наче в мороці поснули,
Пагорби вигорілі, голі.

В степу трава геть вся пожухла,
Навкруги марево пливе.
Вода в ставку неначе стухла,
Що в ній ніхто вже не живе.

Гудуть в повітрі тільки мухи,
Та оводи і комарі.
Не хоче чути гул той вухо.
Не чути й жаб у гузирі.

Не можу літо я любити,
Бо ніде дітись від задухи.
Від пилу ніде себе діти,
Повсюди оводи та мухи.

Ласкаве сонечко над обрієм встає,
І зігріває прохолодний ранок.
Пливе навкруги, таємниче виграє,
Казковий, і чаруючий серпанок.

І тиша. Тільки десь там угорі,
Ледь чути ніжний гомін загадковий.
І йде він від народженій зорі,
Що пророкує новий день чудовий.

Мов діамантові краплиночки води,
В думках виконують усі мої вимоги. –
Веде мене стежиноньки сюди,
В замріяне дитинство босоноге…

Захотілося Козі
В політику погратись:
Пострибать на одній нозі,
Та ще й, похизуватись.

Щоб ніхто не бачив роги,
Щільно косу заплела.
І на себе, ще й до того,
Білу сукню натягла.

Біга по лісу, стрибає,
Лізе скрізь, щось бубонить,
Тут Мураха зустрічає,
Працював Мурах в ту мить.