Олександр Ткач - Дощовий світанок

Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
І тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз,
Все познімає, як ота іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.

Бійтесь щось, і десь, - якусь оту заразу!
Що тихо так сидить. Та нагле, наче біс.
Ви написали слово, а воно відразу,
Сміється прямо в очі, гугнявить щось під ніс.
Неначе у трубу, виє скрізь у вуха,
За чуба так трясе, що киші роблять свист.
Не каже нічого, та і саме не слуха,
І що воно таке?.. – То клятий пародист!

Як же можна забути погляд милих очей,
Погляд синіх очей, волошкових.
Як же можна забути тих казкових ночей,
Тих хвилин невтомимих, чудових!

Пам’ятаю я все… І думками я знов,
Лину в те незабутнє минуле.
І бушує нестерпно моя в жилах кров,
Оживає життям незабуле…

Як з тобою удвох, від сторонніх очей,
У кущах біля річки кохались.
І бурхливо від щастя, під зорями ще й.
У духмяній воді ми купались.

Кришталеві ті бризки летіли навкруг,
І здавалось, не буде їм стану.
Я тоді відчував, що без всяких напруг,
Навіть зіроньку з неба дістану…

Ті безмежно закохані очі в ночі,
Наче зорі за обрієм сяють.
І тепер по ночах, хоч кричи, не кричи, -
Недосяжним минулим спливають…

Як дивно в травні пахне ранок,
Біля «Хрущовського» ставка.
Духмяний свіжістю світанок,
І темрява така п’янка.

На сході, ще ледь рожевіє,
Та впала вже навкруг роса.
І морок над водою мліє,
Тягнучись мляво в небеса.

А сині зорі в ніжнім танку,
Занурюються глибоко.
Вода від того на світанку, -
Як у корови молоко.

І після вереску нічного,
Поснули жаби в гузирі.
Понаїдалися смачного,
Та і пускають пузирі.

Я сам закохано у танок,
Пускаюся у ніч таку… -
Як дивно в травні пахне ранок,
На «Хрущовському» ставку!

У країні, щось не так,
Я гадаю, браття.
Бо цвіте у скрізь будяк,
Наче на закляття.

Бо збирається у круг,
Лиха, вража сила.
І заплакана навкруг,
Україна мила.

Не дзвенить дитячий сміх,
У містах і селах.
Про великий людський гріх,
Мова невесела.

Наче в темряві живуть,
Горе – відчайдухи.
І тому без межі мруть,
Як в осені мухи.

Вже пора узять палюгу,
В свої рученята,
Аби гнати геть злодюгу,
Поки ціла хата…

Шакалів зграя захопила в лісі Владу.
Вночі, тихесенько, коли весь ліс дрімав,
Продерлися усі вони у Раду,
На ранок, кожен недоторканим з них став.

А звірі, навіть «гавкнути» не вспіли,
Коли з трибуни вже Шакал вищав.
Хотіли це вони, чи не хотіли, -
Але шакалячий у лісі устрій став.

Як краще Зайцям вуха відривати?
І як здирати з Кабанів бекон?
Кого стрілять, а кого з хати гнати?.. –
Тепер тлумаче лісовий Закон.

Суддя, - Шакал, а прокурор, - Вовк сірий.
У Раді теж Гієни і Круки. -
Немає в лісі вже до них довіри…
- А у суспільстві нашім: так, чи навпаки?

Ніхто у Раді нас давно не слуха.
Бо у країні, як у зграї, зокрема:
Як зайцям, людям відривають вуха,
Злодійство є, а злодіїв, - нема!..

Маленький хлопчик, й дід сліпий і сивий,
І все завмерло у вечірній цій тиші.
Узявши кобзу ніжно і дбайливо,
Кобзар співа Шевченкові вірші.

«О сестри, сестри…» - з тугою дзвенить,
Той мужній голос. І сльоза страждання,
Доповнює той сумний спів в цю мить,
Безмежного братерського зізнання.

Кобзар замовк. Натовп завмер, не диха.
Бо кожний розповідь душею співчуває,
І вітерець мовчить, і навкруги так тихо…
А кобза струнами про інше вже співає.

Не може серця не торкнутися любов,
До краю рідного, що в «Заповіті» звита.
Кобзар співає все гучніше, й знов,
Слова лунають палко і відкрито.