Олександр Ткач - Дощовий світанок

… НЕ дожили до врожаю ті, хто його сіяв.
Ледве сил хватило бідних, вкинути зерно.
Помираючи на полі, про майбутнє мріяв,
Яструбок-хлопчина: «… Та яке ж воно?..»
Золоті колосся, до плеча сягають, -
Виконав колгосп, нарешті свій план!
Та, над полем мухи зелені літають,
Й стелеться над нивою, - смороду туман…

НА ЦІЙ ТРАГЕДІЇ не слід спекулювати,
Людське то горе, виставляти напоказ.
А тихо, з шануванням, пам’ятати,
Без галасу, в покорі, без прикрас…

Світає. Мряка. І краплить,
Сіренький дощик за віконцем.
Мені здається у цю мить,
Не зійде вже ніколи сонце.

Свинцеві хмари, наче сплять,
За дерево зручніш вчепившись.
Та краплями все бубонять,
Калюжі, досхочу напившись.

Усе завмерло, боючись,
Поворухнутись від вологи.
Лише собака крадучись,
До хати жметься від дороги.

І так не хочеться вже йти,
У цю мокву, у сіру мряку.
Щулитись від мокроти,
Нагадуючи ту собаку…

Там де луки, дикі балки,
У «Хрущовському» ставку,
Живуть розважливі русалки,
А поруч, мавки у ліску.

Там над ставком, сова літає,
Живе чаклун у гузирі,
Усе рибалок він лякає,
Коли пускає пузирі.

Русалки ті, у білі ночі,
Ідуть погрітись на поля.
І їхні голоси дівочі,
Далеко чути з відтіля.

А мавки в купу як зберуться,
Де тільки самогон беруть?
До сивих бісиків нап*ються,
І після жаб з рогаток б*ють.

Там дерево стоїть велике,
Й ланцюг який-то там висить.
Миршавий кіт під ним мурлика,
В гілляччі, п*яна мавка спить.

Такого дива ще не бачив,
Ніякий пан у свому сні,
Щоб кіт, який-то там ледачий,
Співав під деревом пісні.

Задравши вгору хвіст обдертий,
Ланцюг іржавий він гойдав,
І так нахабно, та відверто,
Свій металевий реп нявчав.

Навколо дерева з палюгою,
Кружляє старий, сивий дід.
То дядько Черномор, - злодюга,
Крадій, розбійник, і бандит.

Своїм косим, зеленим оком,
Усе на мавку поглядав.
Здається нам, він ненароком,
На її «чесність» зазіхав.

Та мавка, самогону впившись, -
Була п*яничка іще та!..
На дереві зручніш вмостившись,
Хропіла під виття кота.
Я, коли пасу худобу, дивлюсь на тії чари,
Бачу, що та нечість робить, й бачу їхні свари.

По землям диким, і не дуже,
Тече собі Кривий Торець.
Тече ліниво і байдуже,
Аж поки не впаде в Донець.

На берегах Торця Кривого,
Де вітром очерет шумить,
Де жаби, п*явки, більш нічого, -
Там Костянтинівка стоїть.

Отрутними дощами вмита,
Забута всіма тут і там,
Стоїть розбута і роздіта,
На люди виставивши срам.

Нема заводів, - стіни биті.
Хати, - без вікон, й пустирі…
Усі знедолені, забиті,
Неначе морок на дворі.

І здається мені, браття: щось воно нечисто, -
Наче злий чаклун закляття, наложив на місто.

Кладовища за містом всюди,
Що не день, - страшні новини!..
Дерева порубали люди,
І поробили домовини.

Усе, що можна зруйнували –
Не раптом все, і не за мить…
І замок в парку збудували,
Із каменю… Де совість спить!

Тепер усі і животіють,
У Костянтинівці моїй:
Думок не мають, і не мріють, -
Бо загубили Розум свій.

На дворі, наче, ніч настала,
Той злодій з неба сонце вкрав.
І нечисть вголос заволала,
Законність чинну ту поправ!..

На місто, мов на мертве тіло,
Злетілись, наче круки:
Уся гидота, все, що вило, -
Навіщо нам ці муки?..

І шматували, й шматували,
Те гарне, що у нас було…
А ми дивились, і мовчали,
Як ті німі, в німім кіно.

От і стоїть де Дике Поле,
На берегах Торця Кривого, -
Убоге місто босе, й голе,
Як той покинутий небого…

Я пасу свою худобу, бачу, бачу браття,
Що там та «нечиста» робе, - діє ще закляття!

…А землею чутка лине:
Білий Лицар в світ прийшов, -
Уся Темна сила гине,
Там, де тільки він пройшов!

Може, і у наше місто,
Прийде Лицар із мечем, -
Разом виженем «нечисту»,
Поруч ставши з ним, плечем!..