Олександр Ткач - Дощовий світанок

Стала, вирячила очі,
Як працює цей Мурах:
«Мовити мені не хочеш, -
Чи багато вас, невдах?

Я, - політикою граю,
Бачиш ось оцю косу.
І за тебе поволаю,
Якщо хочеш, у лісу!..»

«Та, чому це ми невдахи?.. -
В праці ж є він сенс життя!
І тварини і комахи
Знають все це до пуття.

А хоч ти уся є біла,
Та на голові коса,
Вже громада зрозуміла,
Що проста ти є, - коза!»

Як ти косу не вкладай,
І кричи вимоги,
Все одно із під коси,
Виглядають, - роги!

«Нащо тобі свобода, друже?..» -
Питає Півень у Орла,
Коли побачив, як той круже,
Над полем, трохи край села.

«Навіщо тобі небо синє,
Де ти вируєш увесь час?..
Ми разом тут: і кури, й свині, -
Давай, приєднуйся до нас!

Дивись: у нас напої, їжа,
Хазяїн нам все це дає!
В сараї завжди сіно свіже,
І навіть ніччю світло є!..»

«Крилом я обіймаю зорі!.. -
Орел погордо відповів:
Що бачиш Півень ти в коморі? –
Весь світ твій, - той хазяйський хлів!

І як у хліві проживають…
Що гарно там, - то балачки!
Бо там з свиней бекон здирають,
А кури йдуть на корочки!..»

Що краще: воля, чи сарай,
Широкий степ, чи панський хлів?.. –
Сам відповідь собі ти дай:
Людина? – Чи холоп без слів?..

Що ж, авторучка - це не шабля із піхов.
Ворожа кров не бризне з під пера.
І лиє дощ. І гетьман не приїхав.
Неслушний час. І все таки пора.
Пора! Пора!
Живеться, як на Етні.
Ганьбу віків магма відпере.
Це лиш слова, зате вони безсмертні.
Вгамуйте лють. Їх куля не бере

Вгамуйте лють, бо гетьман вже вороже,
З вулкану магмою не бризне вража кров.
І лиє, лиє дощ, він затопити може,
Що не зрубала гостра та, шабля із піхов.
Слова, що не зрубала шабелька-шаблюка, -
Їх клята авторучка не пише без пера.
А вони безсмертні. Та наче та гадюка,
Все лізуть мені в вуха: «Трам-тарам-тара!..».

Спини мене отямся і отям.
Така любов буває раз в ніколи.
Вона ж промчить над зламаним життям,
За нею будуть бігти від ніколи.
Вона порве нам спокій до струни,
Вона ж слова поспалює вустами.
Спини мене, спини і схамени,
Що поки можу думати востаннє.
Що поки можу, але вже не можу,
Настала черга й на мою зорю.
Чи біля тебе душу відморожу,
Чи біля тебе полум’ям згорю.

Чи може хочу, а може вже й не хочу,
Тому мене не треба і спиняти.
Морочу голову тобі, чи не морочу, -
Казати це тобі, чи не казати?
Замерз я біля тебе, чи палаю,
Згорю, чи відморожу другий «ніс»?
Але одне я твердо мила знаю,
Що я до тебе точно не доріс!
Не треба бігти навіть від ніколи,
Не треба так спішити в небуття.
І ці невинні, і смішні «приколи»,
Та не зламають нашого життя!

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином просвітним.
Цей білий світ, - березова кора,
По чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти все поривавсь.
Сьогодні осінь палахнула димом.
Хай буде гірко. Спогади про вас.
Хай буде світло, спогадом правдивим.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
Що ледь торкнувся пам’яті листами.

Хай буде там, хай буде сям,
Хай буде десь, хай буде грець.
І я кажу собі: «Затям!..»,
Бо рветься, рветься мій терпець.
І от тоді я, як той сніг,
Як осінь димом спалахну!..
І на край світа б біг та й біг,
Та тільки щось я не збагну:
Чому не будить телефон,
І білий світ, - лише кора?.. -
А може був це тільки сон,
Під моїм дотиком пера?..