Олександр Ткач - Дощовий світанок

А ЧИЯ вона земелька?.. - Бог один і знає:
Того панича, який тільки їсть і п’є?..
Чи того, хто її зранку, й до зорі кохає,
Укладаючи всі сили, у життя своє?
Хто із самого дитинства ріс у чистім полі,
Із духмяним вітерцем, із дощем вночі,
Хто без неї, як без серця, без душі, без волі, -
Чи зможете це відібрати, ляхи-паничі?..

ЗЕМЛЯ дечавіла, поки з панами бились,
Хто її родючу, рідну, голубити міг?
Над дикими могилами, чорні круки вились,
Багато хто за правду, в неї рідну ліг.
… Хто знає правду тую, яка усіх з утішила б,
Щоб кожен ц нею згодився, й сусіда зрозумів?
Щоб життя наше, людське, - покращала, поліпшила,
Без ненависті й заздрощів, кожен поруч жив?..

УРА, ура, ура, - і руки зголоднілі,
До плуга прикипіли, що землю обробляв.
Втерши рукавом, чоло своє спітніле,
Хлібороб наш, батечко, до землі припав.
Недоспавши ніченьку, не доїв сніданку,
Їде в поле батечко, щоб вкинути зерно,
У земельку теплу ту, зігріту сонцем зранку,
Мозолястій долонею, щоб росло воно.

І ДНЯМИ, і ночами, у хвилюванні, ждучи,
З поглядами вгору, дощика чекав.
У великих радощах, під дощем ідучим,
Дивлячись на ниву, він пісень співав:
Про її кохану ту, рясно потом вмиту,
Про здобуте у боях, право на її,
Про селянську душу, як на вітру відкриту,
І щасливу долю, на своїй землі!

СИНА свого первістка, у полі ти роджала.
Була пора спекотна, - саме були жнива.
Пуповину синові сама перев’язала,
І йому пелюшками була м’яка трава.
Ті дитячі ніженьки… Свої перші кроки,
По ріллі, за плугом батьківським робив.
Запам’ятав на все життя свої дитячі роки,
І холодний смак роси, що по ранку пив.
Добре все, і гарно як, - ген, душа радіє!
Навкруги своя земля, і вона бере.
Доглядати вже її, він, хазяїн, вміє,
І тепер її родючу, ніхто не відбере…

НА ТОЙ час у селах багато було різного:
Хто до кривавих мозолів, землю голубив.
А хто із самого ранку, до вечора пізнього,
Блукаючи по вулицях, лише чоботи бив.
За землю, з паничами селяни з честю билися,
З зірками на будьонівках верталися в село.
Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися,
А у кого і любові, до неї, не було.
Поділилося село: є бідні, є багаті… -
За яку ж тоді ідею, проливали кров?
Ви ж усі тоді хотіли, щоб був хліб у хаті,
Чому тепер «собачитеся», люди добрі, знов?
Голитьба, злидота, - ходять, поглядають.
У шкіряних картузах, та штанах в дірках.
Усе пісень революційніх, під прапором співають.
І сидять по лавкам й курять, у агиткутках…

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Гвинтівка у долонях.
У вагон мішками, золоте зерно.
Зціплені вуста, кров бушує в скронях:
«Оговтайтеся люди, наше є воно!..»
Колективізація… Вигребли все з хати.
І коней, корови, - забрали гультяї.
Хлібороба-батечка погнали десь солдати,
У краї холоднії, північніі краї…

З ПРАПОРАМИ ходять по вулицях та хатах.
Останнє вигрібають, бо десь «план горить».
Сина, - комсомольця, так благає мати:
«Не ганьбись перед людьми, тобі з ними жить!..
Ти чому таке неслушне, виросло, небого,
Чи не вчила я тебе, поважати всіх?..
Ти не до людей лицем, ні з чемністю до Бога,
Приклад лише і береш, з гультяїв отих!..»

ТА ХЛОПЧИНА-яструбок, добре справу знає, -
Бо на обрії колгоспнім щастя майорить.
Там на ниві золотій, зерно достигає,
І захоплений селянин, за трактором сидить.
Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди,
І село квітуче там, наче рай земний!
Бо заможні у колгоспі, і щасливі люди… -
Наче сон казковий, яскраво-золотий!..

«… ЧИМ ЖЕ годуватиму, я вас дітки взимку?..» -
На руках немовля, сльози на очах.
Примовляла матінка підліткові-синку…-
А у розбите серденько закрадався страх.
Двір пустий, у хаті голо, у сараї, - тиша.
Все забрала у колгосп сільська біднота.
Лише шкребеться на горищі зголодніла миша… -
А на серці важкий камінь, в душі, - пустота.

СИН-підліток пригорнувся, маму пожаліти,
Підняв очі догори, гірко так зітхнув.
«… Як же будемо з тобою, далі, милий жити?..» -
Шепотіла, але так, щоб і син не чув.
Донечка притихла, і вже не кричала.
Бо не мала, бідна, своїх сил кричати.
З горя, від наруги, - молоко пропало:
«Нічим мені крихітко, тебе годувати!..»

«МИЛИЙ наш ти, батечко, як міг ти нас лишити?..
Чому ж ти так не захотів, і нас з собою взяти?..
Не можу я дивитися, як гинуть наші діти,
Лише можу з ними поруч, з голоду вмирати…
Чому ж це, милий батечко, світ такий немилий?
За працю зранку до ночі, нас так катувати?..
Чому отії гультяї, нас усього лишили?
І покинули ні з чим, у зиму помирати!..
І де та правда, за яку ти з паничами бився?
Де та обіцяна земля, та воля на її?..
Чому в очах моїх щасливих, білий світ закрився?
Та де голівонька твоя, і ніженьки твої?..»