Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Простив би, єй-богу.

Та мовчи вже! Бо забуду.
Я молилась Богу…
Ба ні… Дітей годувала,
Та в засік ховала,
Та, здається, ще очіпок
Клоччям вимощала —
Щоб не знать було, що стрига.
Прибралась, ходила,
Поки люде домовину
Надворі робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали…
І одна я, як той палець,
На світі осталась.
Через яр ходила
Та воду носила,
Коровай сама бгала,
Дочку оддавала,
А сина женила!..
І… гу…

Не скигли, бо ти всіх побудиш!

Хіба я скиглю, навісний?

Та добре, добре, що ж там буде?
Розказуй дальше…

Що даси?
Навáриш завтра мамалиґи?
Я й кукурузи принесу…

Постривай же, нагадаю.
З дочкою ліг спати!..
А сина взяв у лакеї…
Громадою з хати…
Еге, еге, нагадала.
Я собак дражнила
Попід вікнами з старцями
І близнят носила…
За плечима, щоб привчались…
Аж і пан приїхав,
Отойді було громаді
І всім достолиха,
Щоб мене не виганяли
З бáтьківської хати.
Та й взяв мене з близнятами
До себе в палати.

Ростуть мої близняточка,
А я утішаюсь
І з лютою гадюкою
Я знову кохаюсь.
Докохалася до краю!..
Сина у лакеї…
Занапастив… А з дочкою!..
Чи чуєш, з своєю!..
Чи це не гріх, по-вашому?
І в вас так уміють??
А мені дав карбованця
Та послав у Київ.
Послав Богу молитися,
Отож я й ходила,
І молилась… Ні, цигане,
Я дарма молилась.
Чи в вас єсть бог який-нéбудь?
От же в нас немає!
Пани вкрали та в шкатулі
У себе ховають.

Вертаюся я додому —
Замкнуті покої,
Пан поїхав десь з дочкою,
Як перше зо мною!
І сина взяв, потім… потім…
Дáлебі не знаю,
Що робилось!.. Мені снилось,
Нібито літаю
Над байраками совою
І дітей шукаю…
Ні, не слухай, я не дітей —
Я шукала пана.
А тепер уже не треба —
Піду у цигани.
Я вже сина оженила,
А дочкá й так буде.
Лазитиме попідтинню,
Поки стопчуть люде.
Ти не бачив мого сина?..
Там такий хороший!!
Такий, як ти. Ух, холодно!
Позич мені грошей…
Намиста доброго куплю
І тебе повішу.
Та й піду собі додому…
Дивись, миша, миша
Несе у Київ мишенят.
Не донесеш, утопиш десь!
Або пан одніме!..
Чи я найду дітей своїх,
Чи так і загину?! —
Та й замовкла, мов заснула.
Цигане вставали,
Розбирали шатро своє,
В дорогу рушали,
Та й рушили. Пішли степом.
І відьма устала.
Та й пішла сама за ними,
А йдучи співала:

«Кажуть люде, що суд буде,
А суду не буде,
Бо вже мене осудили
На сім світі люде».

За селом село минали,
В городи´ ходили
І, мов диво, за собою
Приблуду водили.
І співала й танцювала,
Не пила й не їла…
Неначе смерть з циганами
По світу ходила.
Потім разом схаменулась,
Стала їсти й пити,
І ховатись за шатрами,
І Богу молитись.
То таке їй поробила
Старá Маріула.
Якимсь зіллям напоїла,
То воно й минуло.
Потім її сама стала
Вчить лікарувати,
Які трави, що од чого,
І де їх шукати.
Як варити, напувати —
Всьому, всьому вчила,
І приблуда училася
І Богу молилась.
Літо й друге проблукала
Та в старої вчилась.
А на третє в Україну
З нею приблудилась.
Поклонилась Маріулі
За нáуку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась Богу,
Та й пішла собі додому,
На свою країну —
Рада, рада та весела,
Мов мала дитина.
Які села прохожала —
Болящих питала,
І травами напувала,
І всім помагала.
Восени прийшла додому,
Пустку затопила,
Вимазала, упоралась,
Легенько спочила,
Мов у Раї. Все забула —
Злеє і незлеє.
Всіх простила, всіх любила
І мов над землею
Святим ангелом витала,
Так їй легко стало.
Мов в палатах, в своїй хаті
Жити вона стала,
І сусіди не цурались,
Все село любило,
Бо вона все по болящих
День і ніч ходила.
І всім людям помагала,
І плати не брала.
А як брала, то калікам
Зараз оддавала,
Або свічечку в неділю
Спасові поставить
За всіх грішних, а у себе
Й шага не оставить.
«Нащо мені? (було каже)
Чи то в мене діти?!.»
Та й заплаче, отак вона
Сама собі в світі
Вік недовгий доживала…
Дівчата, бувало,
І днювали, й ночували,
Й хату прибирали,
І мазали, і квітчали,
І їсти варили…
І ворожить не просили —
Так собі любили!
В хатиночці чисто, тихо,

Ясно, мов у Раї:
І, знай, двері поскрипують,
Ніхто не минає.
Той добридень прийде скаже,
Той зілля попросить,
Той калачик, паляничку, —
Всього понаносять,
Аби було з ким пожити,
Добром поділитись.
Отак вона жила дома,
І вкрита і сита.
І любили, й поважали,
І всього давали…
А все-таки покриткою
І відьмою звали!