Моя мати… чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала? Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла… А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люде,
Будинок спалили…
А мене, не знаю за що,
Убити – не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, я[к] сніг білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде… Боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата закві[т]чались
І почали звати
Лілеєю-Снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий Цвіте:
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосерд[н]ий,
Святий Боже, милий!»
І заплакала Лілея,
А Цвіт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.
Кіевъ 1846 Іюля 25
«Породила мене мати
В високих палатах.
Та й понесла серед ночі
У Дніпро скупати.
Купаючи, розмовляла
Зо мною, малою:
„Пливи, пливи, моя доню,
Дніпром за водою.
Та випливи русалкою
Завтра серед ночі,
А я вийду гуляти з ним,
А ти й залоскочеш.
Залоскочи, моє серце:
Нехай не сміється
Надо мною, молодою,
Нехай п’є-уп’ється,
Не моїми кров-сльозами —
Синьою водою
Дніпровою… Нехай собі
Гуляє з дочкою.
Пливи ж, моя єдиная.
Хвилі! мої хвилі!
Привітайте русалоньку…“
Та й заголосила,
Та й побігла… А я собі
Плила за водою,
Поки сестри не зостріли,
Не взяли з собою.
Уже з тиждень, як росту я.
З сестрами гуляю
Опівночі. Та з будинку
Батька виглядаю.
А може, вже поєдналась
З паном у палатах?
Може, знову розкошує
Моя грішна мати?» —
Та й замовкла русалочка,
В Дніпро поринула,
Мов пліточка. А лозина
Тихо похитнулась.
Вийшла мати погуляти,
Не спиться в палатах.
Пана Яна нема дома,
Ні з ким розмовляти.
А як прийшла до берега,
То й дочку згадала.
І згадала, як купала
І як примовляла.
Та й байдуже. Пішла собі
У палати спати.
Та не дійшла, довелося
В Дніпрі ночувати.
І незчулась, я[к] зуспіли
Дніпрові дівчата —
Та до неї, ухопили
Та й ну з нею гратись,
Радісінькі, що піймали,
Грались, лоскотали,
Поки в вершу не запхали…
Та й зареготались.
Одна тілько русалонька
Не зареготалась.
Кіевъ 1846 9 августа
«Вип’єш перву – стрепенешся…»
Вип’єш перву – стрепенешся,
Вип’єш другу – схаменешся,
Вип’єш третю – в очах сяє,
Дума думу поганяє.
[січень 1847]
Молюся, знову уповаю,
І знову сльози виливаю,
І думу тяжкую мою
Німим стінам передаю.
Озовітеся ж, заплачте,
Німії, зо мною
Над неправдою людською,
Долею лихою.
Озовітесь! А за вами,
Може, озоветься
Безталання невсипуще
І нам усміхнеться.
Поєднає з недолею,
Спасибі нам скаже.
І заплаче, помолиться
Й тихо спати ляже.
Така моя рада, незнаємий брате,
Смирись перед Богом, людей не займай,
Шукай собі брата в палатах і в хаті
І дбай домовину, а слави не дбай,
Бо вона не спинить віку молодого,
Не верне з-за літа нашої весни!
Отак-то, мій друже, молись, брате, Богу
І мене в молитвах своїх пом’яни.
Коло Осеннього Миколи,
Обідрані, трохи не голі,
Бендерським шляхом уночі
Ішли цигане, а йдучи…
Звичайне, вольнії, співали.
Ішли, ішли, а потім стали.
Шатро край шляху нап’яли,
Багаття вбоге розвели
І коло його посідали,
Хто з шашликом, а хто і так,
Зате він вольний, як козак
(Колись-то був). Сидять, куняють.
А за шатром в степу співає,
Неначе п’яна, з приданóк
Додому йдучи, молодиця.
Ой у новій хаті
Полягали спати,
Молодій приснилось,
Що мати сказилась,
Свекор утопився,
Бать[ко] оженився.
І… гу…
Цигане слухають, сміються:
– І де ті люди тут возьмуться?
Оце, мабуть, із-за Дніпра.
Бо тут все степ… Мара! Мара! —
Цигане крикнули, схопились.
А перед ними опинилось
Те, що співало…
Жаль і страх!
В свитині латаній дрожала,
А на руках і на ногах
Од стужі кров повиступала,
І довгі коси в реп’яхах!..
Постояла, а потім сіла
Коло огню, і руки гріла
На самім полум’ї.
– Ну так,
Оженився неборак! —
Сама собі ніби шептала.
І страшно, страшно усміхалась.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу