Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

А відкіля ти, молодице?

Хто, я?
Як була я молодиця,
Цілували мене в лице,
А як стала стара баба,
Цілували б, була б рада.

Співуча, нічого сказать!
Якби собі таку достать,
Та ще й з медведем.

Я співаю,
Чи то сижу, чи то гуляю,
Все співаю, все співаю,
Уже забула й говорить…
А перше добре говорила.

Де ж ти була, що заблудила?

Хто, я? Цить… Цить…
З дочкою пан лежить,
Огонь погас, а місяць сходить,
В ярý пасеться вовкулак…
Я в приданкáх була впилася,
І молода не придалася,
А все то прокляті пани
З дівчатами такеє діють…
Ще треба сина оженить,
Піду, без мене не зуміють
І в домовину положить.

Не йди, небого, будь ти з нами,
У нас, єй-богу, добре жить.

А діти єсть у вас?..

Немає…

Кому ж ви їсти даєте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вночі?
Лягаючи і встаючи,
За кого молитесь!! Ох, діти!
І все діти! І все діти!
І мені нема де дітись.
Де не піду, усе за мною.
Вони з’їдять мене колись.

Не плач, небого, не журись:
У нас дітей нема й заводу…

Хоч з гори та в воду…

І тяжко, тяжко заридала.
Цигане довго дивувались,
Поки поснули, де хто впав.
Вона ж не спала, не журилась,
Сиділа, ноги устромила
В гарячий попіл; виступав
Щербатий місяць з-за могили
І на шатро мов позирав,
Аж поки хмари заступили.

Чом не спиться багатому,
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому
Сироті старому?
Один дума, як би його
На подзвін придбати,
Другий дума, коли б швидче
Достроїть палати.
Отойді вже одпочину!
Аж у домовині…
А другий і так собі
Де-нéбудь загине.
І обидва спочивають
І гадки не мають.
Убогого й не згадують,
А того ще й лають.

Не спиться старому ні в полі, ні в хаті,
А треба як-небудь віку доживати.
Коло огню старий циган
З люлькою куняє,
І дивиться на приблуду,
Може, що й гадає?

Чому не ляжеш, не спочинеш?
Зірниця сходить, подивись.

Дивлюся я, вже ти дивись.

Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся…

Не просплюсь!
Уже ніколи не просплюсь,
Отак де-небудь і загину
У бур’янí…

Гаю, гаю, темний гаю,
Тихенький Дунаю,
Ой у гаї погуляю,
В Дунаї скупаюсь.
В зеленому баговинні
Трошки одпочину…
Та, може, ще хоч погану
Приведу дитину!..

Дарма, аби собі ходило
Та вміло матір проклинать.
Он… он… чи бачиш, на могилі
Очима лупа кошеня,
Ото до мене… Кицю… Кицю…
Не йде погане бісеня!
А то дала б тобі напиться,
Й на той рік знало б…

Стоїть кутя на пóкуті,
А в запічку діти.
Наплодила, наводила,
Та нема де діти.
Чи то потопити,
Чи то подушити,
Чи жидові на кров продать,
А гроші пропити!

Що, добре наші завдають?
Ото-то й то, а ти не знаєш!
Сідай лиш ближченько отут.
Я розкажу тобі, ти знаєш,
Що й я в Волощині була!
Близнят в Бендерах привела,
У білих Яссах колихала,
У Дунаєві купала,
В Туреччині сповила,
Та додому понесла
Аж у Київ, та вже дома,
Без кадила, без кропила,
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася… Упилась,
І досі п’яна!..
І вже ніколи не просплюся.
Бо я вже й Бога не боюся
І не соромлюся людей.
Коли б мені отих дітей
Найти де-небудь… Ти не знаєш,
Чи є в Туреччині война?

Була колись, тепер нема,
Умер найстарший старшина.

Я думала, в Туреччині,
Аж і там немає.
Ось слухай же, скажу тобі,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина Івана,
А найгірше я шукаю
Проклятого пана…
Щоб задушить! Бо як узяв
Мене молодою,
Та й остриг, неначе хлопця,
І скрізь за собою
Возив мене. У Бендерах
Тойді ми стояли —
З москалями, а москалі
Турка воювали.
Отож якраз против Спаса
Привела близнята.
А він, проклятий, покинув,
Не вступив і в хату,
Пішов собі з москалями…
А я з байстрюками
В Україну повернула
Бóсими ногами,
Острижена. Та й байдуже.
Ішла та питала
До Києва… І що з мене
Люде посміялись!!
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою країну
Доплелася… Одпочила,
Вечера діждалась,
Та й у село, хотілось, бач,
Щоб люде не знали.
Підкрадаюся до хати —
Аж огню немає,
Я думала, що батько спить —
Аж батько вмирає.
І нíкому руки скласти!
Я перелякалась,
Хата пусткою смерділа,
От я заховала
Близнят своїх у коморі,
Убігаю в хату,
А він уже ледве дише.
Я до його: «Тату!
Тату! Тату, це я прийшла!» —
За руки хапаю…
А він мене взяв за руку
І шептав: «Прощаю…
Прощаю… І…» – Тілько й чула.
Я, здається, впала
Та й заснула! Якби була
Довіку проспала!
Опівночі прокинулась —
Щось ходить по хаті…
А за руку батько давить.
«Тату! – кричу, – тату!»
Аж він уже так як крига:
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане!
Якби таку суку
Тобі дочку! Чи простив би?