Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Це був найплідніший для Шевченка-поета період творчості. Протягом жовтня – грудня написано п’ять поем («Єретик» – основний текст закінчено 10 жовтня; «Сліпий» – 16 жовтня; «Великий льох» – без точної дати; «Наймичка» – 13 листопада; «Кавказ» – 18 листопада); «посланіє» «І мертвим, і живим…» – 14 грудня; «Холодний Яр» – І7 грудня; великий цикл «Давидових псалмів» – 19 грудня; «Минають дні…» – 21 грудня; «Три літа» – 22 грудня; нарешті 25 грудня – «Заповіт». Неймовірне напруження, фантастичний творчий вибух!

І хоч основний тон творчості цієї богоданої осені дає політична лірика, що сягає апогею поетичного пафосу, все-таки Шевченко залишається навдивовижу багатогранним і розкутим, «багатоголосим» у виявленні своєї спонтанної особистості. І всупереч своїй розпачливій декларації, він не тільки «виє совою», а й плаче, і сміється, і бачить навколо себе не тільки «зміїв». І так буде все життя, за всіх обставин…

У жовтні 1845 року в Миргороді, гостюючи у свого знайомого П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка, Шевченко закінчив містерію «Великий льох». У ній роздуми поета про минуле та майбутнє свого народу, втілені в складну драматичну композицію й насичену символікою поетичну мову, набули історіософської глибини.

…Колись великий француз, філософ Монтень, сказав: я писав книгу, а книга писала мене. Так і Шевченка творила його поезія. Вона вела його вгору і вгору. Поетичні осяння утверджували щоразу вищу потугу духу. А те глибоке животворяще зворушення, яке викликала його поезія, пієтет, яким оточили його земляки, подвигали його до місії воїстину апостольської.

В такому апостольському піднесенні і народився його геніальний проповідницький архітвір – «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».

Шевченко кличе подивитися в очі українській історії, ставлячи неуникненні запитання і пропонуючи вистраждані відповіді.

Почуттєва насиченість «Посланія» така, що кожне слово дихає вогнем, а кожен поетичний рядок має силу афоризму, що мільйоннократ буде повторений у поколіннях українців. І вперше Шевченко так суворо каже шукати причину своїх бід у самих собі:

Патетична лінія Шевченкової поезії 1845 року вивершується безсмертним «Як умру, то поховайте…», що ввійшов не тільки в історію літератури, а й у свідомість українського народу як «Заповіт». Написано його 25 грудня в Переяславі під час тяжкої хвороби. У «Заповіті» він чинив чесний ритуал прощання зі своїм народом і, вже відчуваючи себе його пророком (на рівні поетичного натхнення, звісно, а не побутової поведінки та побутового самоусвідомлення: в побуті він був людиною скромною), у стислій афористичній формі виклав квінтесенцію свого почуття України та своїх заповідей землякам.

Восени 1845 року написано поему «Кавказ». В історії світової літератури небагато знайдемо прикладів, щоб поетичний твір півтора століття не втрачав своєї політичної злободенності і моральної гостроти, звучав так, ніби породжений нинішнім станом людства.

Шевченків «Кавказ» і своїм змістом – не інвектива, не ідеологічний памфлет, не політична сатира мовою поезії. У всякому разі – не тільки. І не тільки больовий сигнал з одної точки земної кулі, з одного вузла організму людства. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства. Адже те, що дозволяв собі царизм з народами Кавказу, характеризувало не самий тільки царизм, а й якість людства взагалі. Ось чому Шевченкові оскарження царизму переростають у моторошні запитання й рахунки до Бога. У дивовижну молитву-прю.

І ось чому Шевченків «Кавказ» – не просто моральна інтелігентська (чи громадянська) позиція щодо певних явищ (як відповідні пасажі в «кавказьких» творах Пушкіна, Лєрмонтова, Полежаева; як антиколоніальні мотиви в творчості деяких європейських поетів), – а гнів, мука і палахкотіння всього його єства. Це найвищою мірою «інтимний» твір, у якому виявилися не тільки світоглядне осердя особистості поета, а й усі вигини вдачі й темпераменту.

Вирування сумнівів, проклять і надій… але надія – над усе. Бажання-веління горцям і всім «лицарям волі». Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом. І тут уже не мало значення, що волає Шевченко до Бога християнського про правду нехристиянських народів. Шевченків Бог – Бог усіх, хто хоче правди.