Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Отож спробуймо уявити, яким важким було завдання тих, хто хотів вибороти духовне поле для українського Слова. Що ними рухало? Хіба забаганка, хіба непомірні амбіції, хіба сепаратистські наміри створити альтернативу великій російській літературі – літературне «мазепинство», – версії, що їх упродовж усього ХІХ ст. мусували недоброзичливці й недруги української літератури (а в модифікованій формі ці версії зринають і досі)? Не були б такі стимули плідними й ненадовго б їх вистачило.

Насправді творення нової української літератури мовою народу було одним із виявів самоствердження цього народу, який мав достатньо життєвих і творчих сил, щоб не погодитися з уготованою йому долею – «в сусідів бути гноєм» (І. Франко) і передчував «час воскресний свойого повстання» (він же). За цим упослідженим народом було велике минуле, була велика культура, була велика писемна традиція, хоч уже і втрачена, але здатна озватися в нових поколіннях. Ось звідки у творців нової української літератури (а найбільше в Шевченка) і віра, і впертість, і сила протистояти глузуванню, звинуваченням, заборонам…

Українські культурні діячі знову й знову нагадували очевидні, але забуті й ігноровані істини: про те, що їхній народ – спадкоємець культури Київської Русі, що в нього були, крім багатющого народного мистецтва, і драматичне та поетичне мистецтво, архітектура, музика доби бароко, і філософська та релігійно-полемічна література, і такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Григорій Сковорода, Степан Ковнір, Максим Березовський та багато-багато інших: велика культура, яка дає всі підстави для дальшого розвитку. З цього погляду і поява Котляревського, а потім Шевченка не була несподіваною, – навпаки, це були закономірні акти творчої волі народу. Це добре підкреслив Костомаров, говорячи про феномен Шевченка: «Поезія Шевченка – законна, люба донька давньої української поезії, сформованої в XVI і XVII віці, так само як ця остання була такою ж донькою давньої південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця» [5] Костомаров М. І . Спогад про двох малярів // У кн.: Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982, с. 135. .

«Гайдамаки»…Задум поеми виник у Шевченка ще 1839 року, невдовзі після викуплення з кріпацтва; розділ «Галайда» з них був надрукований 1841 року в Гребінчиній «Ластівці», а наприкінці того ж року цензор П. Корсаков, зробивши багато вилучень, нарешті дозволив немало покалічений текст до друку.

У своїй поемі Шевченко звернувся до однієї з найдраматичніших сторінок української історії – селянського повстання 1768 року, яке дістало назву Коліївщини.

Шевченко не прагнув до адекватного відтворення історичних подій. В нього була інша мета. Тут можна говорити про дивовижну сміливість молодого поета – не тільки політичну (вся поема дихала духом народної помсти панам, духом народного повстання), а й творчу, естетичну: «неіснуючою» мовою, «мужицьким діалектом» він, який тільки недавно почав віршувати, твóрить поетичну візію великої історичної драми, вписуючи її в масштабні історіософські та світоглядні рефлексії. «Гайдамаки» не є канонічною ліро-епічною поемою – через велике композиційне та фабульне значення того елемента, який можна було б означити як поетичне літописання історичних подій, а також через насиченість сценами масового дійства та голосами різних його учасників. До національного епосу наближає «Гайдамаків» і вираженість «народної точки зору» – як у об’єктивних картинах історичної боротьби, так і в ліричних рефлексіях автора, хоч останні мають ширший суб’єктивний діапазон. (О. І. Білецький визначив «Гайдамаків» як «драматичну ораторію».)

Коліївщина постає як вибух народної помсти за грабіжництво й знущання, за соціальний, національний і релігійний гніт, – але й у всій страхітливій жорстокості такої помсти: як історична трагедія, що викликає неоднозначні переживання.

Академічні клопоти романтика…Тим часом Шевченко не полишав своїх професійних занять, брав участь у виставках та в ілюструванні книжкових видань; його праці привертали увагу мистецької критики.

Однак у живопису Шевченко, хоч і мав своїм ідеалом Брюллова, все-таки поступово відходив від академізму, який орієнтував мистців на позачасові й позанаціональні ідеалізовані образи, на обмежене коло сюжетів, переважно міфологічних або зі стародавньої історії, на умовність моделювання і театральність композицій. Тонкий дослідник Шевченкової мистецької спадщини Ол. Новицький стверджував, що з усіх європейських шкіл живопису Шевченкові найближча була голландська з її демократизмом, орієнтацією на зображення повсякденного життя людності [6] Українське малярство. Тарас Шевченко. Монографія акад. Ол. Новицького. – К., 1930, с. 13. .