Леся Українка: Кассандра

І щоб Гелен боровсь проти Кассандри.
Оцю я правду бачу і борюся,
щоб нам троянський корабель стягти
з тієї мілизни, куди Кассандра
його загнала правдою своєю.

А ти його неправдою врятуєш?

Що правда? Що неправда? Ту брехню,
що справдиться, всі правдою зовуть.
Одного разу раб мені збрехав,
що мій фіал украдено, бо просто
не хтілося йому шукать фіала,
а поки лінувався раб, то й справді
фіал було украдено. Де правда
була тут, де брехня? Тоненька смужка
брехню від правди ділить у минулім,
але в прийдешньому нема вже й смужки.

Коли хто каже те, в що й сам не вірить,
то се неправда явна.

А як скаже,
хоч в добрій вірі, тільки помилившись,
не до ладу, то се вже буде правда?

А як же ти, Гелене, одрізняєш
брехню від правди?

Та ніяк. Я просто
даю їм спокій.

Як же ти віщуєш?
Що кажеш людям?

Те, що треба, сестро,
те, що корисно або що почесне.

Невже ніколи ти того не бачиш,
що буде, неминуче, невблаганне?
Невже тобі не каже в серці голос:
«Так буде, так і буде, не інакше!»

По щирості сказавши, - ні, ніколи.

То нам порозумітись дуже тяжко.
Але скажи, як можеш ти прилюдно
казати: «Бог мені відкрив… я бачив…
я голос чув таємний»,- коли то
неправда все?

Знов правда і неправда!
Лишім оці слова, нема в них глузду.
Ти думаєш, що правда родить мову?
Я думаю, що мова родить правду.
А чим же нам таку назвати правду,
що родиться з брехні? Чи ти ніколи
не бачила такого нарождення?
Я бачив безліч разів. Слово плідне
і більше родить, ніж земля-прамати.

Але ти сам сказав: «Роблю, що треба,
і що корисно, що почесне». Нащо ж
потрібно удавати віщуна?
Хіба корисно то, хіба почесне?

Авжеж! Якби сьогодні батько й браття
і з ними всі троянці і троянки
лідійців умовляли та благали,
ні на що б не здалось те все,- лідійці
сказали б тільки: «Закляла Кассандра,
пророчиця,- війна і шлюб нещасні».
А я прийшов з повагою жерця,
в віщунській діадемі, патерицю
посріблену здійняв високо вгору,
мов блискавка, вона свінула в вічі
усім чужинцям. Я сказав: «Мовчіть
і ждіть. Я випустив із храму
свячених голубів». Замовкли миттю
і галас, і розмови. Я сказав:
«Цар Ономай образив Аполлона,
засватавши пророчицю його
і не спитавши згоди стріловержця,
і бог за те свій гнів йому прорік
устами віщими Кассандри. Можна
ще одвернути гнів, офірувавши
для бога пишну гекатомбу з білих
волів, що не були ще під ярмом».
«Я обіцяю!» - крикнув цар лідійський.
А я гукнув: «Я бачу, голуби
вернулись і годують голуб'яток!
Щасливий поворіт і шлюб щасливий!»
І словом тим я переміг тебе,
видюща сестро.

Чи надовго, брате?

Побачимо! Се правда, що на полі
воюють не лідійці й не ахейці,
а ти і я. Одвагою керує
Гелен, а розпачем Кассандра править.

А що, коли Кассандра переможе?
Чим виправдить Гелен свою неправду?

Прилюдно скаже: «Се сам Ономай
себе згубив, бо замість гекатомби
саму обіцянку дав Аполлону».
Собі ж він скаже: «Зброя поломилась,
але ми іншу знайдем. Все ж почесніш
при зброї гинути, ніж голоруч».

Чому ж ти й сам не йшов у бій сьогодні,
не з патерицею,- з мечем і списом?

Бо меч і спис мала для мене зброя,
бо людські душі - от моє знаряддя,
крилате слово - от моя стріла,
люд проти люду - от мій поєдинок!
Усім тим правлю я, фрігійський розум.
Ся діадема, сяя патериця -
то знаки влади над всіма царями.
Я рівного собі не маю тут
з-поміж усіх владарів і героїв.
Ти тільки рівна, може, навіть вища,
і ми боротись будем до загину.

Ох, я сама не знаю, чи хотіла б,
чи ні тебе перемогти сьогодні!
Ненависний мені той шлюб, мов смерть,
я так його боюсь, як згуби Трої.