Леся Українка - Кассандра

А що ж ти бачиш?

Годі, Андромахо,
мене питати, щоб потім клясти.
На голові моїй вже й так прокльони
тяжать, немов залізна діадема,
сплелися над чолом слова вразливі,
немов гадюки над чолом Медузи,
шиплять вороже, труять, глушать розум…
Іди, збери своїх рабинь, звели їм
кітари й флейту взяти і музику
збратати з ніжним співом, може, сон
і мрію золоту вони накличуть
тобі на очі, втомлені від сліз.
Є в тебе фінікіянка рабиня,
ота, що вміє змії замовляти,
вона приспить в тобі змію тривоги,
і ти заснеш, і в сні тому не буде
нічого злого, ні війни, ні смерті,
ні страху, ні Кассандри.

Не глузуй.
Я вірю, що таки лідійці прийдуть
з царем і з перемогою. Прощай!

Так ти скажи мені по правді, брате,
яку ти провість по пташках побачив?

Та що там! Ми обоє віщуни
і добре знаєм, що пташки, й утрібки,
і кров, і дим від жертви - все то тільки
покраси й покривало голій правді,
про людське око. Адже тая правда -
цнотлива дуже і поважна жінка,
і сором їй ходити без одежі.

Але й сама я жінка, отже, правду
я можу бачити й невбрану.

Сестро,
скажи мені, хто бачив голу правду?

Я бачила її аж надто часто!

Чи певна ти, що ти її очима
своїми не наврочила?

Гелене,
торкнувся ти до виразки палкої,
але стерплю одважно, хочу щиро
порадитись тебе,- ти наймудріший
з усіх братів, гнучкий і тонкий розум
у тебе, як вогонь.

Або як вуж?
Фрігійський розум, сестро! Ми, троянці,
за довгий час облоги вже навчились
звиватися вужами. Що робити?
Коли б ти бачила, як Деїфоб
звивавсь перед лідійпем, ти б сказала,
що й другий брат гнучкий-тонкий вробився.

Не говори мені про гнучкість плаза,
для мене то не мудрість, а гидота.
Скажи мені по щирості, як брат
сестрі коханій: чи ти справді думав -
чи по пташках, чи просто, все одно,-
що в сих заручинах рятунок Трої
і що рятунок той дадуть лідійці?

Ти завдала мені трудне питання.
По щирості: раз думав, а раз ні.

Як розуміти се?

А так. Спочатку
я певен був, побачивши те військо,
наїжене списами, незчисленне,
на силу свіже, на одвагу дуже,
що еллінам, потомленим війною,
знесиленим облогою, не встоять
проти царя, жадібного звитяги.
І певен я: коли б та перемога
була в руці в Гелени, в Поліксени,
чи в Андромахи, чи в котрої хочеш,
та не в твоїй, - вона була б за нами.

Чи й ти гадаєш так, що все нещастя
походить від Кассандри?

Хоч не все,
але багато.

Брате! що ти кажеш?!

Ти щирості хотіла, і вволив я
твоє бажання, не моє, сестричко.
Та я тебе, Кассандро, не картаю,
невинна ти з своєї вдачі. Певне,
боги в тім винні, що дали тобі
пізнати правду, сили ж не дали,
щоб керувати правдою. Ти бачиш
і, склавши руки або заломивши,
стоїш безвладна перед тим привиддям
страшної правди, мов закам'яніла,
немов на тебе глянула Медуза,
і тільки жах наводиш на людей.
А правда від того стає страшніша,
і люди тратять решту сили й глузду
або ідуть з одчаю на пропаще,
а ти тоді говориш: «Я ж казала!»

А що ж би ти зробив?

Те, що роблю.
Я а правдою борюсь і сподіваюсь
її подужати і керувати,
от як стерничий кораблем керує.

А Мойра, брате, невблаганна Мойра?
її ж бо воля світом всім керує,
а ти се мав би керувати нею?

Не так, Кассандро. Мойра так врядила,
щоб був і світ, і море, і керманич,
і корабель, і бурі, і погода,
і скеля, і затока; щоб була
і боротьба, й надія, й перемога,
і правда, і… неправда.

Коли так,
вона бажає, щоб була й Кассандра.