Леся Українка - Кассандра

То не було геройство.
Герой користі не шукає зроду.

Геройство мусить мати нагороду,
се і боги, і люди признають.

Хіба не досить слави?

Слави маю
я й так, царівно, досить, а дружини
не маю ще, от і беру тебе.

Уже й береш? Я ще не віддаюся.

Царівно, правду мовити, я честь
хотів тобі, питаючи, зробити,
як жриці божій і царівні Трої,
а в нас у Лідії нема звичаю
дівчат питати, коли батько згоден.

Знай, Ономаю, шлюб такий не буде
з Кассандрою щасливий.

Не лякай,
пророчице, мене пророкуванням.
Я думаю, що й доля любить сильних,
одважних і рішучих; кожна жінка
повинна їх любити, а не любить,
то муситиме полюбити.

Царю,
не знаєш ти мене, що так говориш.

Жінок я досить знаю.

Та Кассандра
ще не була між ними.

От тому
я й хочу взять її.

На лихо взяв би!
Я не люблю тебе.

Полюбиш!

Ні, ніколи
не полюблю того, хто так підступно
скористав з нашої недолі.

Хто так славно
твій край відрятував?

Не квапся, царю,
то ще лежить у Зевса на колінах.

А якби стало так?

Я оборонцю
хвалу і дяку склала б, якби він
покинув вимагати в нагороду
мене…

Я бачу, ти, царівно, мудра!
«Хвала і дяка» - от і вся заплата.
Та се я дам якому злидареві
від свого столу м'яса, то й почую
хвали і дяки досить.

Чи ти бачив,
як оборонця визволені славлять?

Не раз, не два! Скажу тобі, царівно,
що переможця і не так ще славлять
подолані. Я й те і друге знаю -
ціна обом однакова, бо все то
безсилля силу славить. Але силу
віддати за таке - збожеволіти!
Я не безумний. Голову нести,
губити військо, щоб «хвалу і дяку»
сказав хтось по-троянськи? Я се дома
почую по-лідійськи від жіноцтва,
як військо приведу назад без бою.

Так що ж, царівно?

Згода, сестро?

Згода!

По щирості?

Як голову нести,
губити військо ти готов за теє,
щоб я сказала: «Сі уста твої,
ся постать, сії очі»,- добре, згода.
Коли твій люд готов своїх жінок
лишити вдовами, аби цареві
здобути наречену - добре, згода.
По щирості кажу!

Чудна у тебе,
Кассандро, щирість. Ну, та годі
змагатися словами, час іти,
щоб заслужити ділом нагороду.

Які діла, така і нагорода!
Прощай же, Ономаю!

Будь здорова.

Кассандро, пробі, що ти наробила?

Я мусила, сестрице, дати слово.

Так ти дала? Так, значить, то неправда?

Ти, Поліксене, чиниш, мов безумна;
не знаєш, за що і кориш і хвалиш.

Хвалю за те, що ти вволила волю
і батька, й брата, і всії родини.

То, значить, і твою?

Та що ж, сестричко,
видима смерть страшна.

А для рятунку
не варто жалувать хоч і сестри?

Але ж тобі там буде добре, люба,
царицею у Лідії багатій,
її ж недарма золотою звуть.