Леся Українка: Кассандра

Ти сим словом
на смерть почесну в Трої заслужив.

Чого на смерть? Пусти його на волю,
коли нема вини на ньому.

Брате,
що єсть вина? Хіба гієна винна,
що смертю й розпадом живитись мусить?

Хіба ти знаєш заміри чужинця,
що так його рівняєш до гієни?
Коли ти знаєш, то скажи виразно,
що саме він замислив нам на згубу.

Не знаю я нічого, тільки бачу
кривий гієни погляд, тільки чую
проникливий хижацький голос…

Ой!
Гієни бродять по руїнах Трої
і лижуть кров іще живу… гарячу…
обнюхують ще не застиглі трупи
і радо скиглять…

Сестро, спам'ятайся!
Доволі слів тих темних і страшних,
що придавили люд, мов димна хмара.

Коли гієну бачиш в сім чужинці,
ну, що ж, убий його, ми не бороним.

Ось маєш меч!

Ні, браття, я не вмію
мечем владати.

Жриця мусить вміти
в потребі всяку жертву заколоти
рукою власною.

Хіба се жертва?

Се жертва прозорливості твоїй.

Чому ж ти сам сю жертву не заколеш?

Сліпий наосліп лити кров не хоче.
Нехай твоє видюще око править
рукою певною. Єдине серце
нехай наказує руці й очам.

Хай буде так. Нехай хоч раз Кассандра
не скаржиться на людську неймовірність.
Коли не винен еллін, хай за кров
спокутує Кассандра перед Зевсом,
а людський суд мовчатиме тепер,
за сеє ручить старший син Пріама.

Пророчице!… Ох, як благати маю
негідний я пречистую тебе?
Чужі тобі дрібні діла людськії,
ти, богорівна, дивишся, як Мойра,
на болі серця смертного, слабкого…
Ще, може, горе кревної родини
тобі, як і богам, святе здається,
та я, нещасний, без родини в світі,
я сирота, без матері, без батька,-
признатись мушу, ти ж бо всевидюща…
Єдину тільки маю наречену,
вона мене кохає… О, я тямлю,
для твого слуху сі слова - марниця…
Коли б ти знала… Ох, коли б ти знала,
як рветься серце з тяжкої розлуки
і як душа вмирає від тривоги!…

Встань, елліне, і говори спокійно.

Пробач мені, але про це спокійно
уста мої не можуть говорити…
прости, вони тремтять…

Чом я, бездольний,
моєї Левкотеї не послухав?
Тож так вона мене тоді благала,
як я тепер тебе благаю ревне.
«Ох, не вбивай мене! - вона волала,-
згляньсь на мої весняні молодощі!»
Та я стояв, мов скеля, і дивився
на чорний корабель, на темні хвилі.
І крикнула до моря Левкотея:
«Ой, море, море! Ти жива розлуко!»
І безліч раз оті слова безумні,
ридаючи, нещасна промовляла…
І я їх чув, аж поки зашуміли
навколо мене темні, чорні води…

«Ой, море, море! Ти жива розлуко!»…

Тебе лишили вмисне?

Так, царівно.

Навіщо?

Ох, царівно, я не знаю!
Мене лишили сонного. Прокинувсь -
аж серед поля я, один, як палець.
Либонь, давно ще мав на мене гнів
потужний Діомед, що я прилюдно
безжалісним назвав його Хароном
в той час, як він, а з ним ще наших двоє,
розвідача троянського вбивали.

Коли?