Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Намалювати перший сніг27.

Зчарує вас він, я пророчу,

В рядках малюючи дзвінких

Гуляння на санках легких;

Та я змагаться з ним не хочу,

Як і з тобою, друже мій,

Співець Фінляндки запальний!28

IV

Татьяна (руську душу мавши,

Сама не знаючи чому)

Любила зиму руську завше,

Таку величну та німу,

В морозний день на сонці іній,

І на зорі змагання тіней

З рожевим полиском снігів,

І млу хрещенських вечорів.

По-старовинному любили

Цей вечір святкувати в них:

Служниці з закутків усіх

Гуртом панянкам ворожили

І провіщали з перших слів

Війну й військових женихів.

V

Татьяна вірила не жартом

Усім простолюду казкам,

І снам, і ворожійним картам,

І місяцеві, і зіркам.

Її тривожили ознаки;

Звичайне явище усяке

Вістило їй добро чи зло,

Передчуття її пекло.

Маніжний кіт було вмиває

Свій писок лапками,— вона

Напевно вже по тому зна,

Що їдуть гості. Випливає

Ліворуч місяць-молодик,—

Вона, легкий стримавши крик,

VI

Тремтить і з жаху полотніє.

А як падучої зорі

Стріла огниста залеліє

У небі темному вгорі,—

Тоді Татьяна поспішала,

Ще поки зірка та не впала,

Шепнуть бажання серця їй.

Коли, було, чернечий стрій

Вона побачить на дорозі

Чи заєць, бистрий та легкий,

Перебіжить дорогу їй,—

Недобрій вірячи загрозі,

Вона не знала вже й сама,

Чи є рятунок, чи нема.

VII

Що ж? Потаємний чар ловила

Вона і в острахах самих;

Так нас природа сотворила

У суперечностях своїх.

Святки! Пора, для серця мила!

Ворожить молодь легкокрила,

Якій нічого ще не жаль,

Перед якою ясна даль

У світ прослалася великий;

Старі при вході гробовім

Ворожать оком півсліпим,

Усе вже стративши навіки:

Надія бреше тим і тим

Дитячим лепетом своїм.

VIII

Татьяна стежить пильним зором

За воском жовтим у воді;

Він їй чудним своїм узором

Чуття бентежить молоді.

Із блюда повного з водою

Обручки тягнуть за чергою,

І вийнялась обручка їй

Під старовинний спів такий:

«Усяк там мужичок багатий,

Гребе лопатою срібло;

Кому співаєм, того зло

Минає!» — Та віщує втрати

Протяжний, жалісний цей спів;

Миліша киця серцю дів29.

IX

Морозна ніч, у небі ясно;

Тече величний хор світил

Так гармонійно, так прекрасно...

В широкий двір, повз частокіл

Татьяна в сукні лиш виходить,

На місяць дзеркало наводить;

Але з небесних височин

Одбився місяць лиш один.

О!.. Сніг тріщить!.. То перехожий;

Вона на пальчиках біжить,

І голосок її бринить,

На флейту милозвучну схожий:

Як ваше ймення?30 їй не в тон

Одповіда він: Агафон.

X

Щоб ворожити до світання,

Як няня радила зробить,

Стола на двох веліла Таня

У бані звечора накрить;

Та жах узяв нараз Татьяну.

І я — на згадку про Світлану —

Собі від ляку задрижав...

Та що нам до дівочих справ?

Вона тремтячою рукою

Зняла одежу і лягла;

Торкнувся Лель її чола;

А під подушкою м'якою

Дівоче дзеркало лежить.

Затихло все. Татьяна спить.

XI

І сниться дивний сон Татьяні.

Їй сниться, нібито вона

Іде по сніговій поляні;

Навколо ночі мла сумна;

В заметах сніжних перед нею

Водою сивою своєю

Реве, немов луна погроз,

Потік, що не скував мороз.

Татьяна бачить дві жердини:

Подоба згубного містка

Лежить над хвилями, хистка;

Край виру, що шумить і рине,

Спинилась дівчина, і страх,

І подив у її грудях.

XII

Як на негадану розлуку,

Гнівиться Таня на потік;

Нікого, хто подав би руку,

Її легкий почувши крик;

Аж тут замет заворушився,

І хто ж з-під нього появився?

Ведмідь, кудлатий і тяжкий.

Татьяна: ах! — а він, страшний,

Реве — і лапу з пазура́ми

Простяг. За липу мимохіть

Вона взялася, хоч тремтить,

І боязкими ступенями

Зійшла через місток на лід,

Біжить,— а він за нею вслід.

XIII

Татьяна кинулась тікати,

Легку прискорює бігу,

Та все біжить лакей кошлатий,

Провалюючись у снігу;

Він крекче в тупоті важкому;

Ліс перед ними; нерухомо

Похмурих сосон ряд стоїть...

Звисає низько з верховіть

Лапатий сніг; крізь віття голе

Осик, беріз та лип старих

Сіяє промінь зір нічних;

Шляху немає; гори й доли

Метелицею занесло,

Усе снігами повило.

XIV

Татьяна в ліс; ведмідь за нею,

Не відриваючи очей;

То сосна гілкою своєю

Її зачепить, то з ушей

Сережки вирве. Ніжка мила