Джон Китс - Вірші

Поставив стіл і скатертю накрив

Червоно-жовто-чорного ткання.

О, де воно, Морфеєве дання!

Зненацька вчувся гомін, гук — і ось

Литаврів брязк, північних труб грання

Жахнули слух. I тихо знов. Мов хтось

Ворота причинив — і все те уйнялось.

30

А Маделіна спала райським сном

На білому, пахкому полотні.

I він зі схованки носив тайком

Їй сливи, груші, айви медяні,

Драглі прозорі, соки, довгі дні

Настояні в льохах на цинамон,

I фініки із Феца запашні —

Все, що дали з своїх розкішних лон

Шовковий Самарканд і пальмовий Цейлон.

31

У кошики з ажурного срібла,

На блюда золоті він клав мерщій

Плоди чудові. Пишно процвіла

Їх повнява в пустельності нічній,

Легеньким пахом сповнивши покій.

«Тепер прокинься, люба, добра! Ти —

Для мене небо, я — прочанин твій!

Ім'ям Агнесиної доброти

Благаю — глянь, не дай мені з ума зійти!»

32

Так шепчучи, рукою млосно він

В її подушку вгруз. В тіні запон

Вона лежала. Як замерзлий гін

Струмка гірського, був міцним той сон.

Блищали блюда, місяць з оболон

На килим клав рясний малюнок свій.

О доки, доки, доки цей полон

Змикатиме незрушно очі їй?

Завмер, піддавшися непевній владі мрій.

33

Прочнувшись, лютню ухопив дзвінку —

І пісеньку, що вже забули всі

Її в Провансі (знану співаку

Під назвою «La belle dame sans merci» *),

Заграв на вухо дівчині-красі.

Почувши стогін тихий, перестав.

Вона задихала. I враз — о ці

Блакитні очі, що їх жах розняв!

Блідий, мов статуя, він на коліна впав!

------------------------------

* Прекрасна дама без милосердя (фр.).

34

Вона поглянула. Та, мабуть, їй

I досі сонні бачились дива.

Змітала болісно, як буревій,

її блаженні сни страшна ява —

I дівчина, у плач хибкі слова

Мішаючи, в обличчя юнаку

Все дивиться, очей не одрива,

А він застиг, укляк на килимку,

Щоб не вразить її, замріяну й тремку.

35

«Це ти? — спитала.— Тільки що вві сні

Твій любий голос темряву німу

Озвучував присягою мені,

Твій погляд сяяв, і була в ньому

Небесна ясність. А тепер — чому

Ти так змінився, зблід і похолов?

Озвись, осяй очима ночі тьму,

Не покидай мене, хоч слово мов,

Бо де подінусь я, коли ти вмреш, любов?»

36

Надлюдським захватом її слова

Порфіро пройняли. Підвівся, весь

Як зірка, що тремтить, легка й жива,

В сапфіровій пустельності небес,

I в сон ввійшов їй — так у полі десь

Єднають пахощі в вечірній час

Фіалка і троянда. Раптом скрес

Морозний вітер і вікно потряс,

Мов знак подаючи: Агнесин місяць гас.

37

«Темніє. Шквальний дощ у шиби б'є.

О Маделіно, це не сон, а яв!»

«Темніє. Буря. Горенько моє!

Хто любий сон, мій рай у мене взяв?

Мене ти кинеш для нових забав,

Жорстокий! Хто ж твою направив хіть?

Я не кляну, бо серце ти з'єднав

Своє з моїм. Я спіймана у сіть,

Я вже приборкана — й не маю сил злетіть».

38

«О наречена, мрійнице моя!

Я буду твій щасливий паладин,

Твоєї вроди щит! Я за життя

В святині рук твоїх знайду спочин

Од довгих пошуків, лихих годин!

Голодний пілігрим, не знав я сну —

I от гніздо знайшов, але з пташин

Я заберу одну, тебе одну!

Я не безвірник, ні, і храм твій не схитну.

39

Стривай: ця буря — буря чарівна,

Страшна для інших, нам — як тепловій.

Вставай, вставай! Світліє далина!

Гулякам не до нас, вони ще свій

Бенкет кінчають. Швидше-бо, мерщій!

Їм вуха й очі хміль затамував,

Їх присипляє солодко напій.

Зведись, ходім у вересковий плав:

На Півдні захист я тобі приготував».

40

Вона схопилась, на його слова

Жахаючись, бо там дрімала скрізь

Драконами сторожа замкова,

I кожен, мабуть, мав готовий спис.

По темних сходах поспішили вниз,

Де лампу над дверми держав ланцюг,

Де на шпалерах протяг м'яв і тис

Без ліку псів, птахів, мисливців, слуг —

I довгі килими погойдував навкруг.

41

У двір зійшли, подібні до примар,—

Там під чавунним ганком на посту

Скоцюрблений валявся воротар,

Пустивши з рук посудину пусту.

Розумний пес підвівся, шерсть густу

Струснув, але впізнав і знову ліг.

Запори подались — і в темноту

Вони ступили за старий поріг,

I брама стогоном випроводжала їх.

42

I геть пішли. Так, так, віки тому

Сліди коханих дощ бурхливий змив.

Барон заснув, і снилося йому

I всім гостям його багато див —

Трун, упирів, відьом. Кошмар гнітив

Їх довго. Анджелу стару спіткав