Джон Китс - Вірші

Параліч — і лице їй одмінив.

Чернець після своїх молінь, відправ

У згаслім попелі, всіма забутий, спав.

До солов'я

Тріпоче серце, сонне оніміння

Мене гнітить, як після дурману,

Мов випив я напою із коріння

Отруйного — і в небуття тону,

Не заздрячи твоїй щасливій долі,

А тільки щастям сповнений твоїм,

Твоєю піснею, легка Дріадо,

Що десь в лункім околі,

В тремтінні тіней у гаю густім

Солодке літо уславляєш радо.

О як би я хотів вина, вина,

Що давністю льохів холоне в склянці,

В якому присмак Флори і луна

Пісень Провансу, смаглий сміх і танці!

О келих би, де Півдня теплий пах,

Де грає Іппокрена огнецвітно,

Де п'яна піна плеще через край

I липне на устах!

Щоб випив я, і щезнув непомітно,

Й потуманів з тобою в темний гай.

Розтанути б, забути людську долю,

Таку далеку від твоїх пісень,

Цей світ, де стільки втоми, туги, болю,

Де чути тільки стогін день у день.

Де сиві дні параліч докінчає,

Де молодість марніє і згаса,

Де думка обливає серце кров'ю

I в розпач затопляє!

Де швидко меркне осяйна Краса,

Покинута вчорашньою Любов'ю.

Геть звідси, геть! Не з Бахусом хмільним,

Що леопардів хижих поганяє,

Ні, на крилі поезії легкім,

Хоч млявий мозок слабне й забаряє!

Вже коло тебе! Лагідна півтьма.

На щастя, й місяць на своєму троні

Пишається у колі фей-зірок,—

Та світла тут нема,

Хіба розхилить легіт віти сонні

Над темним зіллям галяв і стежок.

Що там цвіте внизу, я не помітив,

Мені не видно ні кущів, ні трав;

Я тільки з пахощів незримих квітів

Пізнав дари, що травень розіслав

На галяви, кущі й дерева гаю:

Шипшину пасторальну, білий глід,

Недовговічний цвіт фіалки в листі

Й найстаршу доньку Маю,

Троянду між її колючих віт —

Притулок мух у вечори росисті.

У пітьмі слухаю. Не раз мені

З тобою й смерть відрадною ставала:

До неї я звертав свої пісні,

Щоб тихий подих мій вона забрала.

Іще жаданіша вона в цю мить,—

Без муки вмерти б у годину пізню,

Коли з душі твоєї щирий спів

Так захватно дзвенить!

Ти все б співав собі, а я під пісню,

Під, реквієм би твій в землі німів.

Безсмертний голосе! Тебе довіку

Крок поколінь голодних не приб'є!

Тут потішало і раба, й владику

У давні ночі тьохкання твоє.

Те саме, що скорботою сповняло

У Руфі серце, як вона про дім

В сльозах згадала на чужому лані,

Що часто чарувало

Казкові вікна у краю чужім,

У спіненім, безвіснім океані.

Безвіснім! Слово це — як дзвін, що враз

Мене до стежки повернув моєї.

Прощай! Я бачу, що дурити нас

Не вистачає сил Уяві-феї.

Прощай, прощай! Твій жалісливий спів

Потанув десь у луг, по той бік гаю,

I потім заховався в глибині

За низкою горбів.

Чи це був сон, чи привид? Я не знаю.

Завмерла музика. Я сплю чи ні?

До грецької урни

Іще незаймана коханко рясту,

Пестунко тиші й забарних віків!

Ніхто з поетів казочку квітчасту

Розповісти так любо не зумів.

Що за легенда на тобі натхненна?

Про кого? Про людей чи про богів?

На Темпі чи в Аркадії це зілля?

Що то за купка неласкавих дів?

Що за погоня, боротьба шалена,

Сопілки й бубни? Що за божевілля?

Чутнá веснянка люба, нечутна ж —

Іще любіша. Грайте ж, як і досі!

Не вухо, але дух чаруйте наш,

Музики дорогі, хоч безголосі!

Повік не стихне пісня юнака;

Ніколи осінь не оголить гаю;

Коханче сміливий, ніколи юнку

Не поцілуєш ти, хоч так близька

Твоя мета: дарма— й без поцілунку

Тобі любить, а їй цвісти без краю!

Щасливі квіти, ах, щасливі квіти!

Весна ніколи не покине вас.

Щасливий мелодист, не застаріти

Його пісням, вони живі весь час!

Щасливі любощі, весь час жадані,

Весь час у сподіванні, у бігу,

Весь час задихані у юнім герці!

Ви нашим пристрастям людським незнані,

Що залишають нехоті смагу,

Вогонь у скронях і пустиню в серці.

Що то за натовп на офіру йде?

Куди то жрець телицю пишнобоку,

Гірляндами заквітчану, веде,

Що мукає у небо, крок по кроку?

Яке містечко в березі морськім

Чи в горах, де спокійно спить фортеця,

Людської позбулося суєти?

Містечку, вічно вулицям твоїм

Пустіти — і ніхто в них не озветься,

Не вернеться, щоб нам розповісти.

Аттічний витворе! Стрункі постави

Дів, хлопців з мармуру, ряса окрас,

Густе гілля дерев, прим'яті трави!

Безмовна формо! Ти чаруєш нас,

Томúш, як вічність. О холодна втіхо!