Джон Китс - Вірші

Людей на світі, що готові вмерти

За ближнього, що велетенські муки

Усього світу чують, навіть більше —

Для людства бідного, немов раби,

Насущний загорьовують? Я б мав тут

I їх зустріти. Але я тут сам».

«Ті, що про них ти кажеш,— мовив голос,

Не мрійники і не сновиди кволі:

Їм не дива потрібні — людські лиця,

Не музика — щасливий людський голос;

Вони й не думають сюди з'являтись,

А ти прийшов, бо менший ти за них.

Чим же корисний ти і весь твій рід

Для всесвіту? Замріяна істото,

Самомучителю, поглянь на землю —

Яке ти благо там, хоч би в надії,

Чи пристановище для себе знайдеш?

У всіх є дім, у кожного свої

Утіхи й муки, злі й високі вчинки,

I кожному — свій пай: саме страждання,

Сама відрада, всім — своє. I тільки

Сновида дні свої безжально труїть,

Караючись понад свої гріхи.

Та щоб усім дісталось трохи щастя,

Таких, як ти, допущено в той сад,

Де щойно ти пройшов, таким і в храм

Зайти не поборонено. Тому-то

Безпечно ти стоїш біля колін

Цієї статуї».

«Що за нікчемність

Мені даровано таку прихильність

I словом гоєно мій біль не підлий,—

Я тішуся, зворушений до сліз».

I далі мовив я: «Скажи, будь ласка,

Велична тінь: адже не зовсім марні

Пісні, проспівані на вухо людству?

Адже ж поет — мудрець, людинолюбець,

Всім ближнім лікар? Знаю, відчуваю,

Що я не з них, мов кібець, що безкрилим

Себе вчуває, як орла побачить.

Хто ж я тоді? Ти мовила про рід.

З якого ж роду я?»

Висока постать,

Білообіпнута, відповіла

Ще з більшим притиском, аж колихнувся

Рясний серпанок поверх золотої

Кадильниці, що ждала, із руки

Звисаючи: «Хіба ж ти не сновидець?

Сновидець і поет — відмінні, зовсім

Несхожі, протилежні, антиподи:

Цей ллє бальзам у світ, а той лише

Його дратує».

Тут я мимоволі

З піфійським гнівом вигукнув: «Зів'яв ти,

Змовк, Аполлоне! О далекосяжний!

Чому ти мору млистого свого

Не посилаєш крізь нещільні двері

Самозакоханих пустих поетів,

Напушених паливод-віршомазів?

Хай смерть і я вдихну, та я ожив би,

Побачивши, як заповзуть вони

В могилу першими. Велична тінь,

Скажи, де я і чий це храм, для кого

Цей фіміам, і чий це вид, закритий

Кряжем колін високих мармурових,

I хто сама ти, що жіноцьки чемно

До мене мовиш?»

I висока тінь

Озвалася під полотном обвислим

Ще з більшим притиском, аж заструмів

Рясний серпанок поверх золотої

Кадильниці, що ждала, із руки

Звисаючи; і в голосі її

Почув я сльози, що вона їм волю

Дала нарешті.

«Цей самотній храм —

Печальний залишок війни Титанів

З бунтівниками; цей прадавній образ,

Що, падаючи, різьблені свої

Так споневірив риси,— це Сатурн.

А я — Монета, відтоді найвища,

Єдина жриця вівтаря пустого».

Мені забракло слів...

До Фанні Брон

Оця рука, жива й гаряча, здатна

До стиску дужого, якби схолола

В безмовності могили крижаній,

Ввижалася б щодня тобі й проймала

Тебе; морозом уночі — й ти б радо

Всю серця кров дала, щоб знов червоне

У мене в жилах потекло життя

I заспокоїлось твоє сумління.

Дивися ж — ось вона, я простягаю

Її до тебе.

Останній Сонет

Осяйна зоре! Я б хотів, як ти,

Горіти завжди! Тільки не осібно,

Не стежачи самотньо з висоти,

Пустельнику безсонному подібно,

Як море-жрець до берегів землі

Докроплює вологою святою,

Як, рясно випавши, поля й шпилі

Сніг укриває маскою м'якою,—

Ні, я б хотів, забувши все навкруг,

На перса зріючі моїй коханій

Безсонно злігши, їх легенький рух

В солодкому вчувати хвилюванні

I подихам вести нечутний лік —

Так вічно жить або ж заснуть навік.