Джон Китс - Вірші

Тобі присвятив я всю ласку свою:

Чому ж ти не жив тут, як жив у гаю?

Чому вночі сміявся я?

Чому вночі сміявся я? Ні в кого

Я не доб'юсь відмови: не дає

Ні Бог її, ні голос духу злого.

Звернусь до серця я, що в груди б'є.

Скажи хоч ти, вмістилище скорботи!

Не озиваєшся! О тьма! О тиш!

О вічний стогін мій! Мовчать висоти,

Мовчать провалля темні — й ти мовчиш.

Чому ж сміявся я? Земних відрад

Поширює моя уява межі.

Проте я й зараз був би вмерти рад:

Хай гордий стяг життя злетить із вежі!

Красу, Поезію і жар сердець —

Все топче Смерть. Смерть — усьому вінець.

La belle dame sans merci

«Нещасний, чом ти помарнів,

Чом день у день блукаєш сам?

Зів'яв комиш, у лісі змовк

Пташиний гам.

Нещасний, що тебе в'ялить,

Чому ти сохнеш, як трава?

Набила білка свій ванькир,

Пройшли жнива.

Я бачу лілію бліду

Твого чола, де жар і піт;

Жовтіє на щоках твоїх

Рожевий цвіт».

«Зустрів я панну у лугах,

Красу гаїв, дитину фей;

З-під довгих локонів палав

Огонь очей.

Я вбрав ту панну у квітки

Від голови до білих ніг;

Кохання в погляді її

Я постеріг.

Я посадив її в сідло

I біля неї все забув,

Бо дивну співанку із уст

її почув.

Вона для мене дикий мед,

Солодкий корінь добула;

В її нечуваних словах

Любов була.

Вона ввела мене в свій грот,

I сум їй серце огорнув,

I поцілунком дикий зір

Я їй зімкнув.

Ми спали поряд у моху,

I там я сон побачив... Ах!

Останній мій, останній сон

У цих лугах!

Я бачив пишних вояків,

Блідих, як смерть, легких, як мла;

Я чув: «La belle dame sans merci

Тебе звела».

Я бачив висохлі уста,

В яких темнів і зяяв жах,

I я прочнувсь, і опинивсь

У цих лугах.

Тому-то я й зостався тут,

Тому й блукаю в полі сам,

Хоч голо скрізь і в лісі змовк

Пташиний гам».

Сонет про сонет

Коли судилась рим кайданна міра

I нашій мові, й музиці трудній

Сонетовій, як пута, що Персей

Зняв із красуні перед лігвом звіра,—

Піклуймось про Поезію, чи їй

Не сплетемо ладнішої обнови

Для босих ніг — і в затишку ночей

Доскіпуймось, чи все дарує ліра,

Що пильний слух передчуває твій.

Пильнуймо звук і склад — набуток цей

Розкішніший, аніж Мідаса схови;

Звільнім од листя жовклого вінок;

Коли ж не вільна Муза, хай окови

Собі із власних виплете квіток.

Два сонети про славу

1

У слави теж дівочі примхи є:

Відкинувши настійне женихання,

Вона своє непрохане кохання

Байдужому частенько віддає.

Вона — циганка: ти їй душу звір,

А їй нічого — відійшла й забула;

Кокетка юна, що зізнань не чула,

Що в кожнім шепті чує поговір.

Вона — циганка із Єгипту, віть

Із дерева ревнивця Потіфара.

Закохані поети, появіть

Свою зневагу їй! Це буде кара

Така для неї, що сама до вас

Вона повернеться у добрий час.

2

Так не буває, щоб і кози ситі,

і сіно ціле.

(Прислів'я)

О, як себе виснажує й тривожить

Незадоволений земним буттям,

Що торсає життя своє, як зошит,

Шинкуючи незайманим ім'ям!

Де слива, синяві своїй не рада?

Де лілія, що в'яне самохіть?

Болотним смородом яка наяда

Свій тихий грот захоче отруїть?

Пахтять квітки у луках і в гаю,

Що так бджола їх працьовита любить;

Не тратить слива синяву свою,

I в чистім озері не видно твані:

Чому ж людина в марному змаганні

Терзає світ увесь і душу губить?

Ти кажеш — любиш

Ти кажеш — любиш... Але так,

Як черниця, що мугиче

Свій акафіст, поки дзвін

До вечірні кличе.

Люби ж, люби мене!

Ти кажеш — любиш... А сама —

Все холодна та понура,

Як черниця, що постить

Довгий піст Амура.

Люби ж, люби мене!

Ти кажеш — любиш... А уста

Від цілунку держиш далі,

Ніж од хвиль у глибині

Держаться коралі.

Люби ж, люби мене!

Ти кажеш — любиш... А рука,

Наче мармур, не тепліє,

Не затискує мою,

Що вся палає-мліє.

Люби ж, люби мене!

Скажи хоч слово, та з вогнем!

Дай уста палкі, безжурні!

Спопели мене — й сховай

У себе в серці-урні!

Люби ж, люби мене!

Вечеря закоханих

«Віршована нісенітниця»

з листа до Джорджа Кітса

Сидять сумні, очима млосно блудять,

Щипають хліб, і чай зітханням студять,

I тратять пам'ять, і вже просто так

Сидять, забувши про вечерю й смак.

Бач, руки склали — от де щастя людям!

Хай гасне піч, ніхто не встане, жде,

Тому-то й Бетті з вугіллям не йде.

Зненацька муха у молочник пада.

Невже не визволить її громада?