Джон Китс - Вірші

Син півночі хмурної, де візьму

Я Аполлонове перо вогненне,

Щоб день розвиднить і прогнати тьму?

Не осягнеш без праці довгих літ

Твоїх поем настроєність високу:

Щоб розпуститися, повинен цвіт

Напитися землі своєї соку.

Будь біля мене — і наважусь я

Ще раз прославити твоє ім'я.

Сонет

до дівчини, що надіслала мені лавровий вінок

Ранковий вітер одсвіжив мені

Страшливу душу. Я живий, здоровий —

I хочу тільки, щоб вінок лавровий

Будь-що пишався на моїй труні.

Клянуся сонцем! Недаремно, ні,

До скронь притиснув я твій дар чудовий,

Знак Аполлона, цей вінець, готовий

Мене вщасливити на довгі дні.

Хто вкаже: «Ось твій шлях»? Накаже: «Стій»,

Або ж: «Іди»? Чию б тепер принуку

Прийняти згодивсь дух прегордий мій?

Царів зневажу, не злякаюсь гуку

Напасників — і лиш тобі одній

Скорюся й добру поцілую руку.

Сонет

на одержання лаврового вінка від Лі Ганта

Хвилини тягнуться, а мозок мій,

Нічим не натхнутий, не поринає

В дельфічний лабіринт, хоч серце знає,

Яких небесних треба дум і мрій,

Щоб заплатить за дар, поете, твій,

За лавр зелений, що оповиває

Чоло жадібне. Майже біль проймає

Від думки, що піддавсь принаді цій.

А час іде, і марно жду я сну

Розкішного; показує уява,

Як ноги стоптують пиху земну,

I все непам'ять обіймає млява —

I темна думка душу тне смутну,

I не всміхається їй більше слава.

Сонет,

написаний з відразою до грубого марновірства

Церковний дзвін журливо кличе знову

Слухняну людність до нових молінь,

До інших смутків, потерпань, болінь,

Послухати казань мертвотну мову.

Не здужає з чаклунського закову

Душа звільнитись: до лунких склепінь

Ідуть, ідуть, забувши любу лінь,

I славних річ, і музику чудову.

Той дзвін приніс би дрож і страх мені,

Якби не знав я, що він глухне, гасне,

Як лампа, де олія вже на дні,

Що стогне він перед кінцем, що засне

Назавжди він — і знов життя прекрасне

Безсмертним цвітом скресне навесні.

Сонет

По днях негоди, що так довго млами

Затемнювала обрії долин,

Світає день, ясного літа син,

I зводить з неба хворобливі плями,

I скнілий місяць знов прийшов до тями,

Знов поринув у теплий травня плин,

Торкає вії подих полонин

I грається, як дощ із пелюстками.

Пора найтихших дум: про добру віть,

Що набростилась, про осінню втому,

Про світлий вечір, що на копах спить,

Про щічки Сафо, про легкий, як Лета,

Потік піску в годиннику скляному,

Про лісовий струмок — і смерть поета.

Сонет,

написаний наприкінці

«Квітки та Листочка»

Ця мила казка душу тішить, наче

Маленький гай. Така в ній сила є,

Що читача скоряє: він стає,

Розчулений, і тільки що не плаче.

Краплистий дощ свіжить лице гаряче,

А він стоїть і думає своє,

I по мандрівній пісні узнає,

Де тонконога коноплянка скаче.

Свята простото, що в тобі за чар!

Яка в цій повісті могутня сила!

Забувши славу, що мене манила,

Я впав би тут, де сонце й тіні хмар,

Як той, чий стогін у гаю хиткому

Чутний вільшанці тільки — й більш нікому.

Перед мармурами Елджіна

Мій дух знесилився, мене в дрімотну змору

Гне тлінності тягар; в уяві, як у млі,

Незборних труднощів обриви і шпилі

Підносяться і смерть мені віщують скору,

Як хворому орлу, що задивився вгору.

I все ж так солодко заплакать на землі,

Що вітру свіжого не вчую на крилі,

Піднявшись високо в передранкову пору.

Так темних дум шалена перезва

Круг серця стовплює незгоди несказанні;

Так приголомшують ці мармури-дива,

З величчям Греції змішавши грубі грані

Старого Часу, шир, де пустка вікова,

Де сонце, слави тінь і піна в океані.

Сонет про море

Невгавно шепче в голому камінні

I дметься, топить тисячі печер,

Аж поки їм, володарка химер,

Лишить Геката древні шуми-тіні.

А це в такому ніжиться лелінні,

Мов цілий світ у злагоді завмер,—

I черепашці висохлій тепер

Уже й не сняться хвилі білопінні.

О ви, з очами змученими! Слід

У морі вам живити їх! Ви, мляві

Від гуркоту чи від солодких нот,

Сидіть і мрійте біля входу в грот,

Аж поки здригнете, почувши в яві

Повноголосий хор океанід.

Поет

(Фрагмент)

Хто ж Поет? Яка прикмета

Виявляє нам Поета?

Мовте, дев'ять муз!

Кого б

Не послала доля — принца,

Прохача-голоколінця,—

Він до всіх людських подоб

Од Платона аж до мавпи

Припасований. В орла