Джон Китс - Вірші

Я так силкуюсь осягти свій біль,

Аж весь дубію від зусилля — й потім

Сідаю на траві й стогну, як той,

Що міг літать колись. Чому ж я гнуся

I запиняюсь, хоч повітря вільне

Скоряється моїй ході навальній?

Чому спротивилась ногам земля?

Ласкава Владарко, відкрий незнане:

Щó острів цей? Чи він один у світі?

А що зірки? А є ж і сонце, сонце!

I місячне, таке терпляче, сяйво!

I тисячі зірок. Вкажи мені

До найпрекраснішої з них дорогу —

I з лірою я полечу до неї —

I срібний блиск її заб'ється щастям.

Я чув небесний грім: де він живе?

Чия рука, чий дух, якого бога,

Стихії розтривожує, тим часом

Як я дозвільно слухаю його

В невіданні безпечнім і болючім?

Скажи мені, богине одинока,

В ім'я твоєї арфи, що квилить

Увечері й удосвіта, скажи,

Чом я бушую так у цих дібровах?

Німі, німі уста твої! I все ж

Я на виду твоїм безмновнім можу

Собі урок предивний прочитати:

Мене обожествить знання безмежне!

Легенди сиві, імена, страшні

Перевороти, заколоти, муки,

Престолів славу, творення й руїну,

Державні голоси — все заразом

Улий в широкі порожнечі мозку

I богом учини мене, щоб я

Безсмертним став, немовби скуштувавши

Щасливого вина чи еліксиру

Чудовного!»

Так мовив бог, тим часом

Як очі вогняні його спокійно

I мерехтливо-ясно поглядали

На Мнемозіну.

Незабаром люто

Все тіло в нього збурилось і вся

Зрум'янилась краса його безсмертна,

Немов боровся він у брамі смерті

Чи покидав бліду безсмертну смерть —

I з мукою раптовою, що палить

Однаково, як смертна холодить,

У корчах смерті віднайшов життя.

Так юний Аполлон терзався. Навіть

Його волосся, кучері славетні

Ходили в нього хвилями круг шиї

Прагнущої. I, поки біль тривав,

Зняла богиня руки, мов хотіла

Пророцтво виректи. Нарешті зойк

У Аполлона вихопивсь. I от

Від тіла юного небесна слава

Засяяла...

Сонет про мир

Ти знов на острів нещасливий цей

Вернувсь, о миру? Знов крило надійне

Розп'яв, засяяв тисячам очей

I королівство звеселив потрійне?

Вітаю з радістю тебе — і всіх

Супутників великого походу!

Вволи ж найперше із жадань моїх

I згляньсь на дівчини гірської вроду:

Із щастям Англії — Європі подаруй свободу!

А ти, Європо, у свою господу

Тиранів не впускай і пильно стеж

За ворогом розкутого народу!

Всевладників законами обмеж —

I після чорних літ у щасті заживеш!

Поет

Уранці, вдень, надвечір, серед ночі

Він зачарованих шукає брам

I викликає духів, що життям

Рослини й скелі повнять, і охочі

Вони служить йому. Скарби урочі

Відслонює земля його очам,

Красу й добро показуючи там,

Куди Науки не сягають очі.

А іноді, низьке житло своє

Покинувши, душа його з тіснóти

Зринає загодя в свої висоти

I на таємну бесіду стає,

I сяйво неба вічного потому

Дарується чолу його земному

До Байрона

О Байроне! В мелодії твоїй

Є нездоланна, втішно-журна сила,

Немовби Чулість раптом розбудила

Всі струни жалібні, а ти як стій

Перехопив, не дав завмерти тій

Чудовній пісні. Чорні горя крила

Не затемнять прекрасного світила

Душі, що сяє в темряві густій,—

Як це буває з хмарою, що зрине

На місяці — й просвітиться з боків,

Протчеться блиском убрання бурштинне,

Як чорний мармур жилками віків.

Вмирущий лебедю, співай! Хай лине

Твій журний голос, твій солодкий спів!

До Чаттертона

Як сумно ти погас, о Чаттертоне,

Всіх злигоднів улюблене дитя!

Як швидко вкрило смерті сповиття

Твій мирний геній, прагнення невтомне!

Твій голос, ледве пролунавши, тоне

В агонії. Як швидко день життя

Наслідувала ніч! Ти без пуття

Пропав, як цвіт, що у снігу холоне.

Та це — минуле. Став зорею ти

В найвищих небесах. Твій спів лунає

Серед планет. До тебе досягти

Невдячний світ ніколи не здолає.

Тепер ім'я твоє від клевети

Твій друг земний сльозами обмиває.

Роковини реставрації Карла II

(Написано 29 травня під бовкання дзвонів)

Безумний бритте! Ти вславляєш хором

Свого тирана, свій найгірший сором?

Ти зовсім, бачиться, оглух

До патріотів, до їх мук, боріння?

Це Вейну, Сідні, Расселу подзвіння

Мені сьогодні ранить слух.

До Спенсера

Твій шанувальник ревний, чародію,

Доглядач пущ незайманих твоїх,

Запитував мене, чи не зумію

Так звіршувать, що й ти б схвалити міг.

Та це, Поете, справа не для мене: