Джон Китс - Вірші

I в вільшанки розпізнав би

Всі інстинкти. Заревла

В чагарях левиця глухо —

I ревіння те йому

Зрозуміле. В чуйне вухо

Тигра зойк, що крає тьму,

Входить, наче рідна мова...

Модерне кохання

Так що ж кохання? Лялечка, яку

Знічев'я панькають і пестять; зване

По-різному — і все невлад; таке

Божественне, аж молоді дурненькій

Здається, що й вона себе коханням

Обожествляє — й ходить очманіло

Все літо, поки гребінець у міс

Тіарою перловою засяє

I поки чоботи звичайні стануть

Ботфортами Ромео, Клеопатра

Замешкає у сьомім, а Антоній

Квартируватиме на Брунсвік-Сквейр.

О дурники! Якщо висока пристрасть

Палила світ — і ставили на кін

Свої серця герої та цариці,

То це не значить, що усі ті муки

Такі звичайні, як бур'ян у полі.

О дурники! Знайдіть мені сьогодні

Важку перлину владарки Єгипту,

Розпущену в вині,— і я скажу,

Що вмієте любити ви й у ваших

Касторових англійських капелюхах.

До кота пані Рейнольдс

Що, коте, відгуляв свою найкращу пору?

А скільки знищив ти для їжі та забав

Мишей і пацюків, і ласощів покрав?

Зелені зрізи мруж, зводь чуйні вушка вгору.

Але, прошу тебе, не попускай провору

Таємним кігтикам, і хай твій ніжний «няв»

Розкаже, як ти бивсь і як щурів ганяв,

Ходив рибалити й тягав курчат із двору.

Ні, не похнюплюйся і не лижи м'яких

Зап'ясточків! Нехай ти виглядаєш в'яло,

I куций в тебе хвіст, і хай за кожний гріх

Тебе на кухні б'ють, ти одмінився мало, —

Лиснієш, як у час турнірів молодих

На мурі місячнім, де бите скло блищало.

Побачивши пасмо Мільтонового волосся

Дзвінких рядків Титане,

Досліджувачу сфер!

Твій дух не спить, не в'яне!

Твій голос і тепер

Нам вуха огромляє!

Хто зважиться, здолає

Перед Співцем

На сходах до його високих мар

Смиренним подихом роздмухать жар

Своїх поем?

Ти весь — як злет угору,

Як милозвучний храм!

Різноголосся хору

Об'єднуєш, думкам

Орлиний лет даруєш!

О, де ж ти владарюєш?

Почуй мою

Дельфічну юну клятву — всім, усім:

Натхненням, словом, голосом твоїм,

Коханням плотським, мислю на чолі,

Красою, що живе на цій землі

I в раю!

Коли з рядків назавжди

Я примхи прожену,

Всі пристрасті пізнавши,

Тоді хіба почну

Велично-голосну

Хвалебну пісню про твої діла:

Бо марно піт пливтиме із чола,

Поки дитяча мисль не осягла

Премудру давнину,

А збезумілий зір — будучину!

Я занімію на багато літ.

Коли ж озвусь, одразу пригадаю,

Як я спахнув, побачивши цей слід,

Цей бідний залишок твого розмаю,

Це пасемко ясне.

О, як здригнувся я,

Як поряд з ним написане ім'я

Ударило мене!

I все ж стояв у мене в серці штиль:

Я думав, що дивлюсь на нього з хвиль.

Про що говорив дрізд

О ти, чий вид зазнав зимових бур,

Хто бачив хмари снігові в тумані

I чорний в'яз поміж зірок замерзлих,—

Тобі жнива настануть із весною!

О ти, чий твір єдиний був, як світло

У темряві! Його ти підживляв

Ночами, поки Феб ходив далеко,

Тобі весна потрійним ранком буде!

О, не жадай знання! Я жив без нього —

I все ж мій спів з теплом у вічній згоді.

О, не жадай знання! Я жив без нього —

I все ж цей Вечір слухає. Не може

Лінивим буть, для кого лінь — досада,

Як той не спить, хто думає, що спить.

Сонет,

написаний перед тим,

як ще раз перечитати «Короля Ліра»

Барвиста вигадко, Царівно, що в обладу

Взяла заквітчану далеку давнину!

Замовкни, приглуши пісень і струн луну,

Замкни в цей зимний день своїх рядків принаду!

Прощай! Я мушу знов цю навіжену зваду

Між перстю буйною й гріхом — не на кону,

А в серці — перетліть. Смиренно розпочну

Гірко-солодкий плід Шекспірового саду.

Поете головний! I ви, що вічний спір

Лишили в спадок нам, тумани Альбіону!

Коли з дібров старих я вийду знову в шир,

Не дайте поринуть мені в байдужість сонну,

А й спопелілому даруйте крила знов,

Як Феніксу, щоб путь у небеса знайшов.

Як здумаю...

Як здумаю, що можу відійти,

Не вижавши пером свій плідний мозок,

Не склавши урожай в книжки й листи,

Як зерно, що в амбар несуть з повозок;

Або дивлюсь, як знаки вогняні

У небі півночі встають жадано,

I раптом здумаю, що їх мені

Рукою випадку схопить не дано;

Коли помислю, вродо нетривка,

Що я на тебе більш не подивлюся

Безумними очима юнака,—

Тоді спиняюсь, думаю, томлюся,

Аж поки перед поглядом моїм