I в вільшанки розпізнав би
Всі інстинкти. Заревла
В чагарях левиця глухо —
I ревіння те йому
Зрозуміле. В чуйне вухо
Тигра зойк, що крає тьму,
Входить, наче рідна мова...
Модерне кохання
Так що ж кохання? Лялечка, яку
Знічев'я панькають і пестять; зване
По-різному — і все невлад; таке
Божественне, аж молоді дурненькій
Здається, що й вона себе коханням
Обожествляє — й ходить очманіло
Все літо, поки гребінець у міс
Тіарою перловою засяє
I поки чоботи звичайні стануть
Ботфортами Ромео, Клеопатра
Замешкає у сьомім, а Антоній
Квартируватиме на Брунсвік-Сквейр.
О дурники! Якщо висока пристрасть
Палила світ — і ставили на кін
Свої серця герої та цариці,
То це не значить, що усі ті муки
Такі звичайні, як бур'ян у полі.
О дурники! Знайдіть мені сьогодні
Важку перлину владарки Єгипту,
Розпущену в вині,— і я скажу,
Що вмієте любити ви й у ваших
Касторових англійських капелюхах.
До кота пані Рейнольдс
Що, коте, відгуляв свою найкращу пору?
А скільки знищив ти для їжі та забав
Мишей і пацюків, і ласощів покрав?
Зелені зрізи мруж, зводь чуйні вушка вгору.
Але, прошу тебе, не попускай провору
Таємним кігтикам, і хай твій ніжний «няв»
Розкаже, як ти бивсь і як щурів ганяв,
Ходив рибалити й тягав курчат із двору.
Ні, не похнюплюйся і не лижи м'яких
Зап'ясточків! Нехай ти виглядаєш в'яло,
I куций в тебе хвіст, і хай за кожний гріх
Тебе на кухні б'ють, ти одмінився мало, —
Лиснієш, як у час турнірів молодих
На мурі місячнім, де бите скло блищало.
Побачивши пасмо Мільтонового волосся
Дзвінких рядків Титане,
Досліджувачу сфер!
Твій дух не спить, не в'яне!
Твій голос і тепер
Нам вуха огромляє!
Хто зважиться, здолає
Перед Співцем
На сходах до його високих мар
Смиренним подихом роздмухать жар
Своїх поем?
Ти весь — як злет угору,
Як милозвучний храм!
Різноголосся хору
Об'єднуєш, думкам
Орлиний лет даруєш!
О, де ж ти владарюєш?
Почуй мою
Дельфічну юну клятву — всім, усім:
Натхненням, словом, голосом твоїм,
Коханням плотським, мислю на чолі,
Красою, що живе на цій землі
I в раю!
Коли з рядків назавжди
Я примхи прожену,
Всі пристрасті пізнавши,
Тоді хіба почну
Велично-голосну
Хвалебну пісню про твої діла:
Бо марно піт пливтиме із чола,
Поки дитяча мисль не осягла
Премудру давнину,
А збезумілий зір — будучину!
Я занімію на багато літ.
Коли ж озвусь, одразу пригадаю,
Як я спахнув, побачивши цей слід,
Цей бідний залишок твого розмаю,
Це пасемко ясне.
О, як здригнувся я,
Як поряд з ним написане ім'я
Ударило мене!
I все ж стояв у мене в серці штиль:
Я думав, що дивлюсь на нього з хвиль.
Про що говорив дрізд
О ти, чий вид зазнав зимових бур,
Хто бачив хмари снігові в тумані
I чорний в'яз поміж зірок замерзлих,—
Тобі жнива настануть із весною!
О ти, чий твір єдиний був, як світло
У темряві! Його ти підживляв
Ночами, поки Феб ходив далеко,
Тобі весна потрійним ранком буде!
О, не жадай знання! Я жив без нього —
I все ж мій спів з теплом у вічній згоді.
О, не жадай знання! Я жив без нього —
I все ж цей Вечір слухає. Не може
Лінивим буть, для кого лінь — досада,
Як той не спить, хто думає, що спить.
Сонет,
написаний перед тим,
як ще раз перечитати «Короля Ліра»
Барвиста вигадко, Царівно, що в обладу
Взяла заквітчану далеку давнину!
Замовкни, приглуши пісень і струн луну,
Замкни в цей зимний день своїх рядків принаду!
Прощай! Я мушу знов цю навіжену зваду
Між перстю буйною й гріхом — не на кону,
А в серці — перетліть. Смиренно розпочну
Гірко-солодкий плід Шекспірового саду.
Поете головний! I ви, що вічний спір
Лишили в спадок нам, тумани Альбіону!
Коли з дібров старих я вийду знову в шир,
Не дайте поринуть мені в байдужість сонну,
А й спопелілому даруйте крила знов,
Як Феніксу, щоб путь у небеса знайшов.
Як здумаю...
Як здумаю, що можу відійти,
Не вижавши пером свій плідний мозок,
Не склавши урожай в книжки й листи,
Як зерно, що в амбар несуть з повозок;
Або дивлюсь, як знаки вогняні
У небі півночі встають жадано,
I раптом здумаю, що їх мені
Рукою випадку схопить не дано;
Коли помислю, вродо нетривка,
Що я на тебе більш не подивлюся
Безумними очима юнака,—
Тоді спиняюсь, думаю, томлюся,
Аж поки перед поглядом моїм
Читать дальше