Джон Китс - Вірші

У безліч просторів, у тьму цвітінь,

У вічний шепт і шерх, у злети й спади;

Що стежить любиш, як гамадріади

В ліщині чешуться, і цілі дні

Наслухуєш мелодії смутні

Сопілки, стуленої з очерету,

На мочарах, де з трав'яного сплету

Болиголов дудчастий розбуявсь;

І згадуєш, як ти даремно гнавсь

За Сірінкс любою! Лице кохане

Згадай на час!

Ті хащі збурені згадай, о Пане,

I обернись до нас!

Тобі на втіху — так, тобі самому —

Туркочуть горлиці в гаю старому,

Коли надвечір сунеш у луги,

Що сонячно красіють навкруги

Твоєї обімшілої держави!

О ти, для кого всі дерева й трави,

Кому плоди, напівдостиглі вже,

Широколиста смоква береже,

Для кого бджілка в жовтім поясочку

Щільник будує, а в сільськім садочку

Найкращим цвітом зацвітає біб

І в полі маками рясніє хліб,

Для кого й коноплянка сокориста

П'ятьох співців годує; тонколиста

Суниця стигне близько від землі,

I в сповитку пишніють мотилі,

Для кого вся ця врода. О, наблизься!

Я заклинаю вітром, що насів

На сірі сосни! Вийди на узлісся,

Господарю лісів!

Сатир і фавн тобі служити раді

I бігати, куди пошлеш: на спаді

Збудити зайця, що в траві замгне;

Злетіти на бескеття кам'яне

I беркута попудить од ягняти;

Таємним натяком направу дати

Заблуканому в хащі пастушку;

На берег моря вибігти, в піску

Ракушок назбирать, щоб ти крізь листя

Із засідки їх кидав у захистя

Струнких наяд і тішився на їх

Швидкі оглядки, на стрибки та сміх,

На те, як весело шишки соснові

Або сріблясті галочки дубові

Вони пожбурюють — в ім'я луни,

Що ходить коло тебе, приверни

До нас, о владарю сатирів бравий,

Свій слух ласкавий!

Ти любиш ножиць брязкіт і вівці

Остриженої бекання; в руці

Затиснуть ріг і скільки сили дунуть,

Як дикі кабани в поля посунуть,

Мисливців сердячи; ти круг села

Витаєш леготом, щоб не пила

Ржа колосків; ти родиш дивні звуки,

Що млосно линуть через поле й луки

I сумно в'януть між глухим куп'ям:

О ти, що дивний відчиняєш нам

Вхід у всесвітнього знання країну,

Дріопи славний сину,

На юрму глянь, що з листям круг чола

Тебе вітать прийшла!

Будь неприступним сховом, де таяться

Самотні мислі, ті, що так бояться

Утілення — й летять у горню путь,

Оголюючи мозок нам. О, будь

Закваскою, що з мертвого невжитку

Легеньким доторком виводить квітку,

Будь символом безмежності, ясним

У морі неба відблиском — і всім,

Що поміж ними є! Будь нез'ясовним,

Але не більше. Ми серця наповним

Покорою — й так гукнемо, щоб ти

З Лікейської своєї висоти

Схилився й вислухав хоч вуха краєм

Пеан, що ми співаєм!

Ізабелла

(Уривок)

Вона жила з братами у палаці.

Із діда-прадіда багатії,

Від шахт і фабрик, від тяжкої праці

Вони всі добра набули свої.

Для них і гордий гнувсь у дзвоні-клаці

Кривавих ланцюгів. У течії

Сліпучих рік раби, облиті потом,

Черпали мул для них, багатий злотом.

Для них цейлонець, притаївши дух,

Пірнав назустріч пажерній акулі,

Для них у нього кров струміла з вух;

Для них тюлень ячав, як стріли й кулі

Його пронизували. Всі навкруг

Для них трудилися, слабі, знебулі.

Без огляду жорстоке жорно справ

Брати крутили — й цілий світ стогнав.

А чим пишались? Що лились фонтани

Розкішніше за сльози бідняка?

А чим пишались? Що поріг альтани

Догідніший за стежку жебрака?

А чим пишались? Що пісні й пеани

Закреслило перо рахівника?

Так чим пишалися ці дві прояви?

Питаю знов ім'ям самої слави.

Вони жили в самотності глухій,

Користолюбства боязкі герої,

Як два євреї, що в землі святій

У сад ховались од юрби худої;

Два яструби в діброві щогловій,

Два мули з вантажем брехні старої,

Два упирі, що люблять теплу кров,

Знавці іспанської та східних мов.

Як сталося, що навіть у світлиці

Їх зір непевний вислідив її?

I як ті дві ходячі рахівниці

Дізналися, куди думки свої

Лоренцо повернув? Хай хижі птиці

Їм жадні очі вип'ють! I в сім'ї

Той щулиться, мов заєць на пороші,

Хто чесним торгом наживає гроші...

Вечір Св. Агнеси

(Поема)

1

В Агнесин вечір — о, як пробирав,

Як пік мороз! Пухнастий сич тремтів,

Тинявся заєць поміж мерзлих трав,

Беззвучно залягла отара хлів.

Подубли пальці у ченця, що слів

На чотках добирав до молитов,

I віддих з уст його вставав, синів

I клубочивсь, як фіміам, немов